Джон Толкін - Володар Перстенів

Напис на Західних воротах ілюструє спосіб «повного письма», де голосні позначені окремими літерами. Усі вокалічні літери синдарської мови показано. Можна відзначити вживання № 30 для вокалічного й , а також зображення дифтонгів через розміщення тегта для наступного й над позначенням голосної букви. Позначення наступного у (необхідного для ау, ав ) передавав у цьому способі письма у -завиток чи його модифікація ~. Проте дифтонги часто виписували повністю, як у транскрипції. У цьому способі довготу голосних зазвичай визначав «гострий наголос», який називався андалайс, «довга позначка».

Крім уже згаданих тегтар , були ще й інші, які головно вживалися для того, щоби скоротити писання, особливо через неповне написання частих приголосних сполучень. Серед них планка (чи знак, подібний на іспанську тильду ) над приголосним часто вказувала, що йому передує носовий певної серії (як у нт, мп чи нк ). Утім, аналогічний знак, що ставився під буквою, здебільшого позначав довгий чи подвоєний приголосний. Гачечок, спрямований донизу та приєднаний до дуги (як у гобітах , останньому слові на титульній сторінці), вказував на наступний с , особливо у сполученнях тс, пс, кс (екс) , таких поширених у мові квенья.

Звичайно, немає «виду письма» для передачі української мови. Один такий можна фонетично витворити з феанорської системи. Короткий приклад на титульній сторінці не ставить собі завдання це довести. Він радше є прикладом того, що міг би написати мешканець Ґондору, вагаючись між значеннями літер, знайомих йому з його «виду письма», і традиційною українською орфографією. Необхідно зазначити, що крапка знизу (одне з уживань, що позначало редуковані голосні) тут означає ненаголошений сполучник і .

Назви літер . У всіх видах письма кожна буква та знак мають назви, проте їх винайшли для того, щоби вони відповідали чи описували фонетичне вживання в кожному окремому виді письма. Однак часто, особливо при описі вживання літер в інших видах, виникало бажання послуговуватися назвою для самої літери як форми. З цією метою «повні назви» квенья вживалися загалом, навіть коли стосувалися суто вжитку квенья. Кожна «повна назва» була в мові квенья справжнім словом, яке містило описувану літеру. По змозі вона була першою літерою слова, та якщо зазначений звук чи звукосполучення не вживались у початковій позиції, то вони йшли відразу ж за першою буквою слова. Назви літер, які розміщено в таблиці, були (1) тінко — метал, парма — книга, калма — лампа, квессе — пір’я; (2) андо — ворота, умбар — фатум, анга — залізо, унґве — павутина; (3) тулє [ бул’е ] — дух, формен — північ, гарма — скарб (чи ага — гнів), гвеста — бриз; (4) анто — рот, ампа — гак, анка — щелепи, ункве — западина; (5) нумен — захід, малта — золото, нолдо (давніше нголдо ) — нолдорець, нвалме (давніше нґвалме ) — мука; (6) оре — серце (внутрішній голос), вала — небесна сила, анна — дар, вілья — повітря, небо (давніше увілья ); ромен — схід, арда — район, ламбе — язик, алда — дерево; сілме — світло, сілме нукверна (перевернуте с ), аре — сонячне світло (чи ессе — ім’я), аре нукверна; г’ярмен — південь, гвеста сіндарінва, янта — міст, уре — спека. Варіанти назв з’явилися через зміни в мові квенья, що стались у Вигнанні. Так, № 11 називався гарма , коли означав спірант ч в усіх позиціях; коли ж він перейшов у початкове придихове г [48] Придихове г в мові квенья позначали простою подовженою основою без дуги, що називалася галла — «висока». Вона могла стояти перед приголосним і вказувати на його глухість і придиховість; глухі р і л зазвичай позначалися саме так і транскрибуються через гр, гл. Пізніше 33 використовували для позначення звичайного г , а гй (його давніше значення) передавала тегта для наступного й. (не міняючись у серединній позиції), винайшли назву ага. Аре спочатку було азе , та коли це з злилося з № 21, цей знак у мові квенья стали вживати для дуже частого сс і назвали його ессе. Гвеста сіндарінва , або «сіро-ельфійське гв », називалося так тому, що в мові квенья 21, власне, позначав звук гв , і не було потреби в різних знаках для хв і гв . Найпоширенішими та найуживанішими назвами букв були 17 н, 33 гй, 25 р, 9 ф: нумен, г’ярмен, ромен, формен = захід, південь, схід, північ (пор. синдарською: дун чи аннун, гарад, ргун і амрун, фород ). Ці літери зазвичай позначалися знаками Зх., Пд., Сх., Пн. навіть у мовах, які послуговувались іншими термінами. На Західних землях вони називались у цьому порядку, починаючи зі заходу та повертаючись до нього; г’ярмен і формен означали регіон ліворуч і регіон праворуч (протилежно до розташування у багатьох людських мовах).