Саллі Ґрін: Напівзагублений

— Нам треба узгодити паролі.

— Та ну? Нащо?

— Тому що одного дня ти знову вирушиш у мандри і тебе вб’ють, а тоді якийсь Ловець з маскувальним Даром прикинеться тобою, прийде в табір і вб’є мене.

— Значно ймовірніше, що Ловці знайдуть табір, уб’ють тебе, а тоді чекатимуть, поки я повернуся, бадьоро щось насвистуючи.

— Може бути, хоча мені важкувато уявити, як ти насвистуєш.

— То який пароль?

— Це мусить бути не одне слово, а фраза. Я тобі щось кажу, а ти відповідаєш так, як домовлено.

— Ну добре. Отже, я кажу: «Я насвистую, бо вбив десятьох Ловців», — а ти відповідаєш: «А я краще видряпався б на Айгер».

— Пропоную придумати щось таке, що я справді міг би в тебе запитати.

— Тобто?

— Тебе не було дуже довго. Ти загубився?

— І що я мушу відповісти?

— Я був поранений, а не загублений.

— Навряд чи я міг би так сказати.

— А все ж таки… Хочеш повправлятися? Щоб потім нічого не наплутати?

— Ні.

Того року, коли батькові виповнилося двадцять вісім, він убив тридцять дві людини. Селія колись мені втовкмачувала різні речі про Маркуса. Отакі, як цей факт. То була найбільша кількість убитих ним людей — до війни між Радою Соула й Альянсом Вільних Магів. Колись я думав, що тридцять двоє — це дуже багато.

Того року, коли батькові виповнилося сімнадцять, у рік його Дарування, він убив лише чотирьох. Мені й досі тільки сімнадцять. До Біловезької битви — саме тоді загинув мій батько, тоді ж загинула майже половина членів Альянсу, і той день називають просто ББ, якщо взагалі наважуються про нього згадувати, — тож до того дня я вбив двадцять три особи.

ББ відбулася багато місяців тому, і наразі на моїй совісті вже понад півсотні вбивств.

Якщо бути точним, то я прикінчив п’ятдесят дві людини.

Важливо бути точним, кажучи про такі речі. Я не рахую Провідниці (вона вже й так помирала) і Самін теж не враховую. Те, що я їй заподіяв, було актом милосердя. Самін убили Ловці. Вистрілили їй у спину, коли ми тікали з поля бою. А Маркус? Його я в жодному разі не зараховую до тих п’ятдесяти двох. Це не я його вбив. Його вбила вона.

Анналіза.

Її ім’я викликає в мене нудоту. Мене може вивернути від будь-чого, пов’язаного з нею: від її білявого волосся, її синіх очей, її золотистої шкіри. Усе, пов’язане з нею, бридке і фальшиве. Вона казала, що любить мене. Я теж казав, що люблю її, але ж це було щиро. Я справді її любив. Що за тупий ідіот! Втріскався в неї, в О’Браєн. Вона казала, що я її герой, її принц, а я, мов останній йолоп і телепень, хотів у це вірити. І я справді їй вірив.

Але тепер я хочу тільки вбити її. Перерізати їй горло, видерти з неї верески. Та мені цього не буде досить; цього буде замало. Я хочу, щоб вона збагнула, як важко мені далося те, що я зробив. Я можу примусити її відтяти та зжерти власну руку або виколупати і проковтнути власні очі, та все одно це буде легше, ніж те, що довелося зробити мені.

Я вбив п’ятдесят дві особи. Але насправді я прагну накласти свої руки тільки на неї. Мене задовольнить число п’ятдесят три. Ще одна жертва — і буде досить.

— Лише вона.

Але я прочесав усе поле бою, сантиметр за сантиметром, а також наш старий табір. Я вбивав усіх Ловців, які мені траплялися, — і тих, хто прибирав бардак після битви, і тих, на чий слід я нападав. Але її я ніде не бачив. Мов крізь землю провалилася! Скільки вже днів і тижнів я винюхую кожну стежину, кожен слід, кожен натяк на відбиток стопи, але не знаходжу нічого, що могло б вивести на неї.

— Нічого.

Почувши цей звук, я прислухаюся. Тиша.

Мабуть, це знову я говорю сам до себе.