Саллі Ґрін: Напівзагублений

— Немає особливих новин, — повідомляє він. І я це знаю.

Ті члени Альянсу, котрі вижили після битви, розкидані по всій Європі в семи різних таборах. Ми належимо до невеличкого табору Ґрейторекс на території Польщі. Хоч ми й не живемо в таборі. Я намагаюся бути сам по собі. Маю тут власний табір. У кожного табору є номер. Табір Ґрейторекс зафіксований під номером три. Отже, моєму табору можна дати номер 3-Б, або три з половиною. Ґрейторекс несе відповідальність за свій табір і за зв’язок з табором номер один, із Селіїним табором, хоча, наскільки мені відомо, цей зв’язок не надто підтримується. Ґрейторекс тільки й лишається вишколювати тих юних відьом, яким пощастило вижити, сподіваючись, що колись вишкіл стане їм у пригоді.

Я бачив цих її вихованок, коли був у таборі номер три. Мені подобається Ґрейторекс, але її вихованки — ні. Вони навіть не дивилися на мене, принаймні тоді, коли я дивився на них. Зате коли я відвертався, то відразу відчував на собі їхні погляди, та варто мені було несподівано знову глянути на них, вони миттю втуплювалися в землю, немов побачили там щось страшенно цікаве.

Подібне відбувалося і з моїм батьком. Ніхто не бажав зустрічатися з ним поглядами. Але зі мною такого раніше не траплялося. Перед ББ я був частиною команди, бійцівського загону, я був тоді партнером Несбіта, а Габріель готувався в парі з Самін, і всі ми тренувалися разом з Ґрейторекс та іншими. Ми були гарною командою. Усе робили разом — сміялися, капостили, билися, їли й розмовляли. Мені цього бракує; я знаю, що ті часи вже ніколи не повернуться. Та однаково мушу визнати, що Ґрейторекс дуже добре працює зі своєю командою.

— Вона їх гарно вишколює, — кажу я.

— Ти про Ґрейторекс?

— Ну а про кого ж? — не розумію, чому я так огризаюся.

— Сходив би разочок у табір зі мною. Ґрейторекс була б рада тебе побачити.

— Ага. Можливо, — але ми обидва розуміємо, що я не піду.

Я вже тижнями не бачив Ґрейторекс, та й узагалі нікого не бачив, окрім Габріеля. Хіба що тих двох Ловців, але я їх убив. Як на те пішлося, я зазвичай убиваю людей, яких зустрічаю. Ґрейторекс має бути вдячна, що я тримаюся осторонь.

— Вона показала б тобі своїх вихованок. Вони вже добряче натреновані.

І я не знаю, що йому відповісти. Ну що мені сказати? «Невже?», «Гаразд» або «Яка до сраки різниця, якщо це нічого не змінює?»

Я справді не знаю, що сказати.

Аж ось я щось пригадую і запитую:

— Який нині день?

Габріель відповідає:

— Та ти ж учора те саме запитував.

— І?

— Я не знаю. Збирався запитати в Ґрейторекс, але забув, — він повертається до мене й каже: — Це аж так важливо?

Я хитаю головою. Це справді неважливо, просто я намагаюся бодай якось упорядкувати все у своїй голові, хоча кожен день мало чим відрізняється від решти, минають тижні, а може, й місяці, і все зливається в одну нескінченну смугу в моїй пам'яті. Я мушу зосереджуватися і стежити за перебігом подій. Учора я вбив двох Ловців. Відтак повернувся сюди, але зараз відчуваю, ніби це сталося значно давніше. Мушу піти й перевірити, чи на місці тіла. Тут напевне з’являться нові Ловці, будуть шукати своїх товаришів. Можливо, мені вдасться когось упіймати й допитати. Можливо, вони знатимуть щось про Анналізу. Якщо вона шпигунка, то мала би повернутися до Соула; можливо, Ловці бачили її там.

Я лягаю горілиць, затуливши рукою обличчя.

Я не сказав Габріелю про тих двох Ловців, бо він повідомив би про це Ґрейторекс, і вона одразу змінила б місце розташування табору, а я мушу спочатку перевірити, чи тіла Ловців лежать там само. Але спершу треба виспатися. Відколи загинув Маркус, я майже не сплю. Мушу виспатися, а тоді зможу піти й перевірити, чи не зникли тіла Ловців. Або зроблю це якогось іншого дня. А завтра можу вирушити на південь. Перевірю, чи немає там слідів Анналізи, а тоді повернуся сюди й піду гляну на ловецькі тіла. І ще мушу роздобути трохи їжі. Отже, завтра — похід на південь і заячі пастки, а післязавтра — мертві Ловці, а якщо пощастить, то ще й, можливо, живі.

Я усвідомлюю, що розглядаю власну руку; мої очі досі розплющені. Потрібно не забувати їх заплющувати. Я повинен виспатися.

Ми сидимо поруч, і наші ноги звисають з краю кручі. Листочки, тріпочучи, падають униз. Засмаглі Анналізині ноги зовсім близько біля моїх. Вона сягає рукою по листочок, ловить його і водночас хапає мене за рукав. Обертається до мене, тримає листок перед моїм обличчям, вимагаючи уваги, а тоді легенько вдаряє мене ним по носу. Її очі іскряться, і в них мерехтять сріблисті проблиски. У неї гладенька оксамитова шкіра, і я хочу до неї доторкнутися. Пробую трохи нахилитися, але не годен поворухнутися, бо мене прив’язано до лави, а Волленд каже, стоячи наді мною: