Саллі Ґрін: Напівзагублений

— Габріелю, чи не міг би ти заткнутися і не пиздякати про свої срані гори? — кажу це, ледве стримуючи себе, бо ось-ось зірвуся на крик.

Він замовкає, а тоді відповідає:

— Звичайно. Але чи не міг би ти бодай речення сказати без матюків? — він мене просто підколює, цілком доброзичливо, але я, хоч це й розумію, ще більше дратуюся і посилаю його на хер. Я не обмежуюся цим словом на три букви, а додаю ще й інших матюків і ледве можу себе стримувати, та що там, я взагалі вже себе не контролюю і знову обсипаю його брутальною лайкою, а він намагається мене зупинити, хапає за руку, але я його відштовхую і кажу, щоб він забирався геть, бо інакше все погано закінчиться, і тоді він зникає.

Відтак я заспокоююся. І відчуваю величезне полегшення, бо я тепер сам, а коли я наодинці, мені легше дихається. Якийсь час мені добре, та коли мене вже по-справжньому опановує спокій, я починаю себе ненавидіти, бо хочу, щоб Габріель узяв мене за руку і розповів свою історію. Хочу, щоб він зі мною говорив, хочу бути нормальним. Але ж я ненормальний. Не годен бути нормальним. І все це через неї.

Ми сидимо разом і дивимося на вогнище. Я звелів сам собі докласти серйозних зусиль і поговорити з Габріелем. Нормально поговорити. І вислухати його. Але тепер я не знаю, з чого почати. Габріель теж небагатослівний. Мабуть, його роздратували ті камінчики. Я ще не казав йому про два нові, які я доклав у купку вчора. Не хочу казати йому про це… про них. Я намагаюся зішкрябати рештки їжі з дна бляшаної миски, хоч я давно все вишкрябав і там уже нічого немає. Ми їли сир і суп з пакетика; суп був водянистий, але краще вже такий, ніж узагалі ніякого. Я й далі голодний, і Габріель, я знаю, теж. Він страшенно схуд. Став худий як тріска. Хтось колись і про мене таке казав. Пам’ятаю, що я тоді просто вмирав з голоду.

Кажу:

— Нам бракує м’яса.

— Так, було б незле для різноманіття.

— Я завтра розставлю кілька пасток на зайців.

— Хочеш, допоможу?

— Hi.

Він нічого не відповідає, лише роздмухує вогонь.

— Я сам упораюся швидше, — додаю я.

— Ага, звісно.

Габріель знову починає роздмухувати вогонь, а я знову шкрябаю по дну миски.

Це Трев мені казав, що я худий як тріска. Пробую пригадати, коли то було, але марно. Пам’ятаю, як він ішов ліверпульською вуличкою з пластиковим мішечком у руках. А ще пригадую дівчину-фейну, яка там теж була, і Ловців, що гналися за мною, але все те немовби відбувалося в іншому світі та в іншому житті.

Я кажу Габріелю:

— Я тоді в Ліверпулі зустрів одну дівчину. Фейну. Круту, такій краще пальця в рот не класти. Вона мала брата, а в того був пістолет… і собаки. А може, то й не її брат. Ні, з собаками був хтось інший. А її брат мав пістолет. Вона про це розповідала, хоч я його так і не побачив. Хай там як, але я подався в Ліверпуль на зустріч з Тревом. Дивний такий тип. Високий і… навіть не знаю… спокійний чи що, а ще він ходив так, ніби ковзав. Білий маг. Але нормальний. Він узяв зразки моїх татуювань, зі щиколотки. Зразки крові, шкіри й кісток. Намагався з’ясувати, нащо мені накололи ті татуювання. Аж раптом з’явилися Ловці, ми почали тікати, але я загубив пластиковий мішечок зі зразками і мусив повертатися, а та дівчина-фейна його знайшла. Повернула мені зразки, я їх пізніше спалив.

Габріель дивиться на мене, немовби очікує продовження розповіді. А я й не певен, чим закінчилася вся ця історія, але раптом усе пригадую.

— Там було двійко Ловців. Вони майже зловили нас, мене і Трева. Але та дівчина, що мала брата, належала до місцевої фейнівської зграї. І вони впіймали тих Ловців. Я їх там залишив. Не знаю, що фейни зробили з Ловцями, — я дивлюся на Габріеля й кажу: — Мені навіть на думку тоді не спало їх убивати. А тепер мені не спало б на думку залишати їх живими.

Габріель відповідає:

— Тепер війна. Це зовсім інша річ.

— Так. Цілком інша, — а потім я додаю: — Тоді худим як тріска був я, а тепер ти.

— Худим як тріска?

І я усвідомлюю, що навіть не сказав йому, чого я згадав цю історію, та й ми обидва зараз худі, аж ребра світяться, однак я не збираюся йому нічого пояснювати, тож просто кажу:

— Забий.

Ми сидимо й дивимося на вогонь. Єдина світла пляма на багато миль навкруги. Небо вкрите хмарами. Місяця не видно. Цікаво, де зараз той Трев зі своїм приятелем Джимом? Аж раптом я пригадую, що це не Трев сказав, що я худий як тріска, а Джим.

Габріель каже:

— Я був у Ґрейторекс.

— Ага, ясно, — він повернувся з пакетиками супу і сиром.

До Ґрейторекс треба добиратися годину лише в один бік. Напевне, Габріель устиг сходити, поки я рахував камінці, а потім він ще й хмиз збирав. Мабуть, я рахував ті камінці кілька годин поспіль.