Саллі Ґрін: Напівзагублений

— Чорт!

Анналіза! Це вона таке зі мною робить.

— Та щоб вона здохла, — я піднімаю голову, роззираюся, а тоді кричу кронам дерев: — Щоб вона здохла!

Потім тихенько кажу каменям:

— Я лише хочу, щоб вона померла. Зникла. Щоб її душа перестала існувати. Щоб вона пропала з цього світу. Назавжди. І все. Отоді я зупинюся.

Беру в руку маленький камінчик і кажу йому:

— А може, ні. Може, ні.

Маркус хотів, щоб я вбив їх усіх. Можливо, я зумію це втілити. Мабуть, він знав, що я зможу, інакше не казав би.

Я згрібаю камінці в невеличку купку. Їх п’ятдесят два. Здається, п’ятдесят два — це багато, але насправді це ніщо. Ніщо, порівняно з тим, скількох я мусив би вбити на бажання батька. Ніщо, порівняно з тим, скільки людей загинуло через Анналізу. Понад сотню під час ББ. Мені треба ще добряче постаратися, щоб досягти різанини її рівня. Через неї практично знищено Альянс. Через неї загинув Маркус — єдиний, хто міг стримувати атаки Ловців, єдиний, хто міг завдати їм поразки. Але натомість через неї, через те, що вона його застрелила, Альянс майже припинив своє існування. Та ще й ця нав’язлива думка про те, що вона весь той час була шпигункою Соула. Зрештою, Соул — її дядько. Габріель ніколи не довіряв Анналізі та завжди казав, що це вона могла навести Ловців на Меркуріїну квартиру в Женеві. Я ніколи йому не вірив, але, можливо, він таки мав рацію.

Чути шелестіння дерев, з’являється Габріель. Він збирав хмиз. Мабуть, почув мої крики. А тепер удає, що все одно вже повертався, кидає на землю хмиз і зупиняється біля моїх камінців.

Я не казав Габріелю, що означають камінці, а він і не запитує, але мені здається, що він і так усе знає. Підношу з землі один камінчик. Він невеличкий, завбільшки з мій ніготь. Вони всі маленькі, але відрізняються один від одного. По камінцю на кожну вбиту мною людину. Раніше я знав, з ким саме пов’язаний кожен з них, але йдеться не про імена абощо; більшість Ловців для мене — просто Ловці, однак камінчики допомагали пригадати, за яких обставин і під час яких боїв вони гинули. Я вже не пам’ятаю окремо кожну битву; вони всі тепер злилися в одне нескінченне криваве побоїще, але в мене є купка з п’ятдесяти двох дрібних камінчиків.

Габріелеві чоботи розвертаються на дев’яносто градусів і секунду-дві не рухаються, аж поки він каже:

— Нам треба більше хмизу. Допоможеш мені?

— Зараз.

Його чоботи ще кілька секунд не рухаються, потім розвертаються на сорок п’ять градусів, стоять отак чотирип’ять-шість-сім секунд, а тоді знову прямують до лісу.

Я витягаю з кишені білий камінь. Він овальний і зовсім білий, без жодних домішок: це кварц. Гладенький, але не блискучий. Анналізин камінь. Я знайшов його якось біля струмка, коли шукав її. Тоді я подумав, що це гарний знак. Був певний, що того дня натраплю на її слід. Так і не натрапив, але одного дня це обов’язково станеться. Коли я її вб’ю, то не докладу цей камінь до купки, а викину його геть. Нехай він зникне назавжди. Як і вона.

Можливо, тоді припиняться мої сни. Сумніваюся, але хтозна. Мені часто сниться Анналіза. Іноді сни бувають навіть приємні спочатку, але довго це не триває. Деколи вона стріляє в мого батька — так само, як під час ББ. Якщо мені щастить, я прокидаюся раніше, але часом сон затягується, і я немовби заново все це переживаю.

От якби мені снився Габріель. Це були б гарні сни. Хай би мені снилося, що ми лазимо вдвох у горах, як за тих часів, коли ми були друзями. Ми й тепер друзі; ми завжди будемо друзями, але нині все по-іншому. Ми небагато розмовляємо.

Інколи він розповідає про свою родину або про те, що він робив кілька років тому, ще перед усім цим, або розказує про підняття на гори, чи про книжку, яку він прочитав, чи про… ну, не знаю… про речі, які йому подобаються. Він уміє гарно розповідати, але з мене нікчемний слухач.

Нещодавно він розповідав, як видирався на гору у Франції. Гора височіла над річкою і була дуже мальовничою. І я слухаю, уявляючи ліс, яким він прямує до тієї гори, він описує ущелину й річку, але я вже думаю зовсім не про це, а про те, що Анналіза на свободі. Зауважую, що одна моя половина каже: «Слухай Габріеля! Слухай його розповідь!». Але друга половина хоче думати про Анналізу та заявляє: «Ось він щось собі балакає, а тим часом Анналіза десь там, на волі». Мій батько мертвий, а я навіть не знаю, де його тіло — звісно, окрім тієї його частини, що в мені, бо я з’їв його серце, і гіршого зі мною ніколи не траплялося, і ось я тут сиджу — ця особа, ця дитина, що з’їла власного батька, — і я сиджу біля Габріеля, який торочить щось про сраний альпінізм, про те, як він мусив спочатку перейти річку вбрід, а я думаю про те, як я з’їв свого батька і як тримав його, коли він помирав, а Анналіза тим часом розгулює собі десь на свободі, а Габріель і далі щось плете про те, як він дряпається по горах, — і що ж у цьому нормального й доброго? Отож я й кажу йому якомога спокійніше: