— Я стаю невидимим. Вони дізнаються про мою присутність, коли для них уже запізно.
— Ти однаково можеш потрапити під кулю. Вони стріляють зусібіч, і це просто диво, що тобі досі не дісталося. Ти ж мало не помер від ловецької кулі в Женеві. Її отрута тебе майже вбила. Твоя рана…
— Я дію обережно. І я вправніший за них усіх. Набагато вправніший.
— Але ж і вони можуть ставати невидимими. Вони й далі можуть…
— Кажу тобі, я дію обережно.
Габріель супиться.
— Мова не лише про тебе. Через твої напади тут з’являється дедалі більше Ловців, вони наближаються до нас і до Ґрейторекс, загрожують усім нам.
— Ґрейторекс зі своєю зграєю постійно тренується, готуючись до таких ситуацій, хоча, наскільки я пригадую, минулі два рази ми змінювали розташування табору аж ніяк не через бойові дії, бо тільки я тут убиваю Ловців і тільки в мене руки у крові. Таке враження, що їм у таборі йдеться лише про вишкіл, переховування і…
— Ти знаєш, що це несправедливо.
— Щодо мене це теж несправедливо.
Я проводжу пальцем по лезу Феїрборна, і на пальці виступає кров. Я смокчу його, потім зцілюю ранку, а відтак ховаю брус у рюкзак, а Феїрборн у піхви.
— Натане, ще двійко мертвих Ловців не змінять перебіг війни. Нічого вони не змінять.
— Скажи це їм, коли я розтинаю їхні черева.
— Ти знаєш незгірше за мене, що більшість з них ще діти. Ними просто маніпулюють, щоб вони вірили в Соулову справу. Ми воюємо не з ними, а з Соулом. Він верховодить у Раді Білого відьмацтва; він і Волленда залучив до всіх тих магічних збочень. Ось із ким тобі потрібно боротися. Це вони розпочали війну, і вона закінчиться тільки тоді, коли буде вбито їх.
— Ну, скоро я й до них доберуся. Сприймай усі ці мої напади як підготовку, тренування. Коли я опаную всі батькові Дари, то буду готовий виступити проти Соула.
— А тим часом ти тренуєшся , вбиваючи дітей.
Я стаю невидимим, видобуваю з піхов Феїрборн і знову стаю явним, приставивши кінчик ножа йому до горла.
— Габріелю, вони Ловці. Вони співпрацюють із Соулом, щоб виловлювати нас і вбивати, але я маю намір натомість виловлювати й убивати їх. Усіх до одного. Молодих чи старих. Зелених новобранців чи стріляних ветеранів. Вони всі заодно. Вони зробили свій вибір, а я зробив свій.
Габріель різко б’є мене по руці — і Феїрборн відлітає геть.
— Не наставляй на мене цю штуку. Я тобі, Натане, не ворог.
Я брудно лаюся на нього.
— Це все, до чого ти здібний? — Габріель задкує на крок, наступаючи на купку з п’ятдесяти двох камінців. — Лаятися й убивати? — він дивиться на камінці та запитує: — Скільки камінців ти хочеш назбирати, Натане? Цілу гору? — Габріель розкидає їх ударом свого чобота. — Тоді ти будеш у кращому настрої? Тобі ліпше спатиметься вночі?
— У мене гарний настрій, коли я знаю, що Ловців стало на декількох менше, а не більше. А щодо нічного сну, мушу визнати, що гірше, ніж тепер, просто бути не може, — говорячи, не забуваю присмачувати свою мову найпаскуднішою лайкою та прокльонами.
Я хапаю свій рюкзак, а Габріель намагається схопити мене за руку, але я відштовхую його і стрімко рушаю геть з табору. Не озираючись.
Цього разу, біжучи, я думаю про Анналізу. Уявляю, що женуся за нею, натрапивши на її слід. Я й без того можу бігти годинами, не зупиняючись, але коли я думаю про неї, час летить ще швидше. Однак я не можу думати про Анналізу забагато. Мушу бути вимогливішим до себе: мушу зосередитися на пошуках Ловців. Принаймні в цьому Габріель має рацію: справа небезпечна, і хоч який я вправний, та їм усе одно може пощастити. Щоб удача мене не залишила, я повинен постійно вдосконалюватися. Мушу ставати ще кращим, швидшим, сильнішим. Мушу позбутися всіх своїх слабкостей. Про це мені казала Селія. «Навчайся на своїх помилках, але не забувай, що і твої вороги вчаться на своїх». Тому щоразу, нападаючи на групу Ловців, я враховую помилки і вдосконалюю контроль над своїми новими Дарами.
Я не припиняю вправлятися навіть зараз, під час бігу: стаю невидимим; стріляю блискавками з лівої руки, а тоді з правої; вивергаю вогняний струмінь з рота. Досі єдиним батьковим Даром, який я використовував під час сутичок з Ловцями, була невидимість, хоча минулого разу мене таки трохи зачепила куля — я не сказав про це Габріелю. Мені знадобилося кілька годин, щоб видалити отруту з того місця, де куля роздряпала шкіру. Але цей досвід мене дечому навчив, тож Селія мала б тішитися. Я був занадто повільний. Залишався на тому самому місці на півсекунди довше, ніж треба. Цього більше не станеться. А тепер я вже готовий пускати блискавки, лишаючись невидимим, щоб не було потреби наближатися на небезпечну відстань. Звісно, це викаже моє розташування, тож, вистріливши блискавкою, я мушу відразу переміщуватися деінде. Я шугаю спалахом з лівої руки, тоді стрімко перекочуюся праворуч, одночасно шугаючи спалахом з правиці.
Читать дальше