Саллі Ґрін - Напівзагублений

Тоді повторюю це ще раз. Швидше і потужніше.

І знову.

Я вправляюсь аж до настання темряви, а потім влаштовую собі табір біля струмка, тобто перестаю рухатися та лягаю на землю. Я голодний. Виблював учорашні суп і сир, а відтоді не мав ані крихти в роті. Та перш ніж думати про харчі, я повинен зробити ще дещо: спробувати знову зупинити час. Я прокручую все в голові, пригадуючи, як Маркус водив руками по колу, розтираючи долоні. Я пробую зробити так само, уявляючи, як усе довкола вповільнюється, а потім зупиняється. Дерева в лісі не шелестять, і я затамовую дихання, намагаючись зрозуміти, чи мені вдалося. Але я знаю, що ні, не вдалося; коли зупиняється час, усе довкола застигає зовсім по-іншому. От якби ж запитати в батька, що я мушу зробити, щоб дістати доступ до цього Дару. Багато чого я хотів би в нього запитати. Понад усе я бажав би побути з ним хоч трохи більше часу.

У мене на пальці золотий перстень, подарований батьком, я прикладаю його до вуст і цілую. Наш спільний час був надто нетривалий, але дивовижний. Я стільки всього навчився, наслідуючи батька. Я обертався на орла, і ми разом літали, і разом полювали. Ці кілька днів були безцінними. Перебуваючи з ним, просто спокійно сидячи біля нього, я відчував, що добре його знаю, а він знає мене.

Я роблю ще одну спробу зупинити час, але нічого не виходить, і мені треба щось з’їсти. Я мушу обернутися на звіра. Бодай цей Дар, мій власний Дар, дається мені тепер легко і без зусиль, хоч я й не часто ним користуюся. Він мене вже не лякає, як раніше, але я усвідомлюю, що стаю завдяки йому цілком інакшим. Звіру начхати на людські турботи, на Анналізу і навіть на мого батька. Пригадую, як я починав освоювати цю трансформацію, як кричав на звіра, сподіваючись, що той мене послухає і зрозуміє. Хоча насправді то я мав би його слухати й розуміти. Тепер я ставлюся до нього з повагою, до свого звіра, до себе інакшого. Він жорстокий, стрімкий і дикий, але він ладнає з самим собою та зі світом.

Мені не треба роздягатися перед своїм перетворенням. Я просто стою, набираю повні груди повітря, уявляю вовка і…

Ми — моя звіряча подоба — впіймали борсука. Добра їжа. Я міцно спав години, мабуть, чотири. Без снів. А тепер я знову біжу в людській подобі, випробовуючи свої Дари, почуваючись сильним і швидким. Десь пополудні я досягаю того місця, де вбив двох Ловців. Уповільнююсь, наближаюся до галявини й обходжу її.

Там пласка місцина. Дерева старі й розлогі, земля під ними гола. Галявина утворилася природним чином; велике дерево, падаючи, звалило ще два, і тепер на землі лежать три здоровенні стовбури. Вони впали, мабуть, ще восени, а нині, взимку, тут багато простору і світла, а повітря здається чомусь холоднішим. Тіла Ловців зникли.

Я поки що не виходжу на галявину. Обходжу її скраю, тримаючись про всяк випадок поза деревами. Нічого не знаходжу. Я впевнений, що, крім мене, тут нікого немає. Досить упевнений. На дев’яносто п’ять відсотків.

Тепер я поволі й обережно підходжу туди, де лежали тіла. Там багато слідів, причому не тих, що лишили загиблі Ловці перед смертю, натомість мені здається, що це сліди живих Ловців, і ведуть вони на північ від галявини. Вони забрали тіла. Розглядаючи сліди, я припускаю, що тут було щонайменше троє, але щонайбільше семеро Ловців, а отже, їх було четверо або шестеро, адже вони завжди працюють парами. Хоча, правду кажучи, я не так уже й добре читаю сліди, тому це тільки мої здогади. І я, звичайно, не можу визначити, наскільки давні ці відбитки, але Ловці загинули лише три дні тому, тож я припускаю, що їхні тіла забрали звідси недавно. Зовсім недавно.

Я намагаюся йти по слідах, але гублю їх, тож мушу повертатися і знову придивлятися до відбитків. Цього разу я помічаю всередині відбитків чобіт ще один слід. Він інакший: немовби від кросівки, точно не від ловецького чобота. Моє серце починає калатати.

Анналіза?

Ідіотська думка. Чого б це їй тут бути? Імовірність мізерна.

Ну, але ж мізерна — це не нульова.

Я йду слідами Ловців, заглиблюючись у ліс, і невдовзі знову помічаю відбитки кросівок. Прямую за ними, але це повільний процес. Не можу просуватися швидко, боячись загубити сліди, та й тут немає прокладеної стежки. Хоч як це дивно, але я зрадів би, якби зі мною був Несбіт. Він найкращий слідопит у Альянсі, але його ніколи немає поблизу, коли він справді потрібен.

Я йду лісом по слідах аж до вечора, аж доки сонце починає заходити. Уже надто темно, слідів не видно, але мені цього вже й не потрібно. З верхівки положистого схилу, що веде в іншу долину, я бачу дещо цікавіше: тоненьку цівку диму, яка снується з-під крон дерев.