Саллі Ґрін: Напівдикий

Я тихесенько підходжу до узлісся. Не чутно жодних звуків, окрім дзижчання від мобілок у моїй голові. Але дзижчання слабеньке. Мобілок небагато. Аж ніяк не шість. Можливо, дві. Обидві в котеджі. Мабуть, Ловці вже забули про Меркурію, а про мене думають, що я зник і не настільки дурний, щоб повертатися сюди. Але вгадайте що? Я тут.

Уже цілком розвиднілося.

Мені справді треба звідси йти.

Але я вже не витримую просто сидіти біля печери і чекати Габріеля, який, можливо, мертвий. Та водночас я таки хочу бачити Габріеля, і я пообіцяв йому, що чекатиму, а він пообіцяв мені, і я знаю, що він чекав би місяць і більше, і…

Чути брязкіт засувки на дверях котеджу, звідти виходить Ловець.

Я відразу впізнаю його постать.

Кірен обходить будинок довкола, потягується й позіхає, крутить головою, розминаючи свою бичачу шию, немовби готується до боксерського поєдинку. Підходить до купи дров, обирає велику колоду і ставить її вертикально на відпиляний стовбур дерева, що служить підставкою для рубання дров. Підносить сокиру і стає в позицію. Колода не має жодних шансів.

Він стоїть спиною до мене. Я витягаю з піхов ножа.

Кірен зупиняється. Він нахиляється, щоб зібрати порубані поліна, складає їх в оберемок, прямує до котеджу і кладе їх там попід стіною. Повз нього пролітає невеличка пташка. Трясогузка. Вона сідає на землю біля котеджу. Кірен якийсь час дивиться на неї, а тоді закидає сокиру собі на плече і вибирає наступну колоду. І знову починає рубати.

Ніж і досі в адоїй руці.

Я можу його зараз убити. Десять секунд — і він мертвий. І я хочу, щоб він помер. Я певен цього. Та я ще ніколи й нікого так не вбивав: щоб потім міг просто піти собі геть. І якщо я його вб’ю, то точно змушений буду покинути цю долину. Але Габріель може спробувати дістатися назад до печери, а сюди через мене збіжиться ще більше Ловців… Я знаю, що Габріель мертвий, та все одно не годен у це повірити. Його вбили Ловці: Габріеля — одного з найдивовижніших, найчесніших, найчуйніших людей. А ось тут переді мною стоїть і рубає дрова живий та неушкоджений, один із найменш дивовижних і один із найжорстокіших людей. Кірен заслуговує на смерть. Без нього на цій планеті буде набагато краще.

Кірен замахується сокирою, а я підкрадаюся до нього ззаду. Я можу вбити його, він і слова не встигне мовити. Він уразливий: сокира йому не допоможе, якщо я буду спритний і застромлю ножа йому прямо в шию.

Я хочу, щоб він помер.

Але, але, але…

Я не можу його вбити саме так. Хочу його вбити, але не мимохідь, не так, як мусив би це зробити зараз. Хочу, щоб він бачив, як я його вбиваю, і знав, що це я забираю в нього найдорожче — забираю його життя.

Чи я просто шукаю собі виправдання? Не маю певності?

І не відчуваю у собі свого звіра, свого адреналіну, немовби він не хоче брати в цьому участь.

І знову зі скрипом відчиняються двері котеджу. Чорт! Прямо переді мною з’являється Ловець, який ступає на траву. Він чухає собі потилицю і дивиться, ще й далі напівсонний, собі під ноги.

Я швидко відходжу назад. Затамовую дихання, біжучи вгору схилом до заростів дерев, і аж там зупиняюся, прислухаючись.

Чути, як і далі рубають дрова.

Тоді перестають, і я чую віддалені голоси: Кіренової партнерки, а тоді й самого Кірена, але мені важко розрізнити, про що йде мова.

Тиша.

І знову рубання дров.

На цьому все для мене скінчилося.

Я біжу.

Я збираюся піти з цієї долини. Піти й ніколи більше сюди не повертатися. Я мушу знайти Меркурію й обдумати новий план порятунку Анналізи, план, у якому не буде Габріеля. Але спочатку я вирушаю назад до печери. Мушу залишити там щось від себе на той випадок, якщо станеться чудо, й живий Габріель знайде одного дня туди шлях.

Дорогою назад я сідаю в траві й починаю мудрувати над знайденим там шматочком дерева. Вирізаю на ньому зображення маленького ножичка з дерев’яним держаком, подібного на той, яким я це вирізаю. Залишу різьблення у глибині печери, у тому закутку, де Габріель поклав бляшанку зі своїми листами, потім піду й ніколи вже туди не повернуся.

Під час різьби я згадую, як Габріель давав мені цього ножа.

Ми вже були два дні в Меркуріїному котеджі. Я тільки раз її зустрів, того дня, коли ми прибули, й відтоді був геть розгублений, не знаючи, чи допоможе вона мені з Даруванням. Отож ми з Габріелем гаяли час на прогулянки і плавання. Сьогодні ми ще вдосвіта залишили Меркуріїн котедж і рушили собі геть стрімкою ходою. Габріель крокує попереду, я йду слідом за ним. Він дуже швидкий попри своє фейнівське тіло. У нього довгі ноги: кожен його крок на третину довший за мій.