Анналіза каже:
— Я знаю. У мене найгірша, найненормальніша з усіх родина.
— Мені здається, моя родина трохи ненормальніша за твою.
— Не набагато. Принаймні в тебе є Арран і Дебора. Це гарні люди. А в мене таких гарних людей немає. Тобто Коннор ще може бути, коли він не з Ніелом або…
— Ти гарна людина, — кажу я.
Вона посміхається, але раптом я бачу сумний і самотній вираз на її обличчі й розумію, як мені пощастило, що в мене є Арран, Дебора та бабуся. І, не задумуючись, я беру її руку, Я до неї торкаюся! Я вражений, але ж це відбувається, і я не хочу забагато про це думати. Наші долоні майже однакові за розміром, тільки моя трохи ширша, а в неї довші й тонші пальці. Її шкіра м’якенька, тілесного кольору… не брудного.
— Як тобі вдається мати такі чисті руки? — поволі обертаю її долоню й пильно розглядаю. — Я весь покритий цим рудим порохом, а в тебе — хоч би яка цяточка.
— Я дівчина. Ми славимося вмінням робити дивовижні речі, які навіть не снилися хлопцям, — її голос тремтить; долоня теж легесенько тремтить.
Мені стає лячно, але я не хочу зупинятися. Я проводжу пальцем по зовнішній стороні її долоні, яку вона підняла вгору. Торкаюся великого пальця, заглиблення між ним і вказівним пальцем, рухаюся вгору цим пальцем, тоді вниз і вгору наступним, і знову вниз, угору, вниз і врешті-решт угору мізинцем і вниз до зап’ястка.
Вона каже:
— Мене завжди дивує те, який ти ніжний. Ти так далеко від «нахабного» кінця лінії.
Я хочу щось їй відповісти, але не можу придумати нічого нормального.
— Ти став таким тихеньким, — каже вона.
— А що в цьому поганого?
— Нічого, мабуть. Тобі це пасує, — Анналіза проводить пальцем по моїй долоні, наслідуючи мене. — Мені просто іноді цікаво, що ти думаєш, — вона й далі досліджує пальчиком мою долоню. — І що ж ти думаєш?
Я думаю, як мені подобається те, що вона робить. Це так приємно. Маю про це сказати? Не знаю. Я кажу:
— Я… ти…
Вона нахиляє голову, щоб подивитися на мене.
— Ти ховаєш від мене обличчя, — нарікає. — Ти зашарівся?
— Ні!
Анналіза торкається пальцем до мого підборіддя і повертає до себе мою голову.
Я трохи розпашілий, але не думаю, що почервонів.
Вона каже:
— Ти такий солоденький.
Солоденький!
Я заперечую:
— Мені здається, я таки нахаба.
Вона хихотить і підводиться.
— Ти солоденький і повільний. Ніколи мене не впіймаєш.
І вона кидається навтьоки, а я біжу за нею, і цього разу, вперше в житті, я її ловлю.
Здається, вже минула північ. Отже, закінчився ще один день. Ще один день, сповнений позитивних думок. Ще один день спогадів про Анналізу, хоч я й нічим не можу їй допомогти. Ще один день на дереві в очікуванні Габріеля, який так і не з’явився. Варто було б заснути, але я зовсім не втомлений. Уночі я рідко коли втомлююся. Навпаки, я ніби оживаю, але тоді в мені прокидається щось темне.
Можна складати якісь списки або ж зосередитися на тих речах, що їх мене навчала Селія: як зарізати когось ножем; як убивати голіруч. Це підбадьорює. Або пригадувати життєві факти. Моє родинне дерево чудово для цього надається. Самі імена чого варті: Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій, Ліо, Кастор, Максиміліан, Массімо, Аксел, Маркус, Натан. Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій…
Звичайно, цей список трохи депресивний, а мені не варто концентруватися на депресивних речах, але ж хіба я винен у тому, що їх усіх замордували Ловці або закатувала насмерть Рада? Хоч Маркус не загинув — принаймні, наскільки мені відомо, він і досі живий-здоровий, і мешкає хтозна де. І він був зі мною, врятував мені життя і виконав церемонію Дарування, але потім знову щез, залишив мене напризволяще, як завжди, як упродовж усього мого життя.
«Ти добре давав собі раду», — сказав він. Класична відмовка!
Тільки не треба негативу. Мушу залишатися пози-бляха-тивним.
Чорт, на мене напав паскудний настрій.
Треба спробувати ще протестувати свою пам’ять. Ось я міг би перерахувати всі дари, вкрадені моїм батьком, а їх було стільки, скільки він зжер людських сердець. І цей чоловік, цей убивця, цей ПСИХОПАТ, сидів навпроти мене, розмовляв зі мною і вручив мені три дари. І я не можу його зненавидіти, я навіть не боюся його. Я… благоговію перед ним. Це ж позитивна річ, хіба ні, захоплюватися власним батьком? Твій батько псих. Він справді психопат? Я не знаю. Не знаю, що це слово точно означає. Не знаю, скільки треба зжерти людей, щоб тебе офіційно визнали психопатом.
Читать дальше