— Привіт, — каже, нахиляючись і сяючи до мене посмішкою. Щоб видряпатися на верхівку, я мушу перелізти через Анналізу, іншого шляху немає.
— Вибач, — кажу, — але чи не могла б ти мене пропустити? Вона заперечно хитає головою.
— А якщо я скажу «будь ласка»?
Вона знову хитає головою і розпливається у посмішці.
— Як на Напівкодового нахабу ти не такий уже й нахабний.
— Будь ласка, Анналізо.
Я ледве тримаюся; мені вже зводить судомою пальці, а ноги ось-ось зісковзнуть із виступу. Довго так не витримаю.
— Не можу зрозуміти, чому тебе вигнали зі школи. Ти ж такий сором’язливий хлопчик.
Каже це таким собі вчительським тоном.
— Я не сором’язливий.
Вона нахиляється до мене, шкірячи зуби:
— Ану, доведи!
Мушу або стрибати вниз, або перелазити через неї, і мушу швидко вирішувати, що мені робити, бо права нога вже починає тремтіти від напруги. Думаю, я зміг би схопитися рукою за виступ трохи правіше від її ніг, але тоді мені треба було б якось підтягнутися до її колін і…
— Треба розповісти братам, який ти боягузик, — піддражнює вона.
Я зазираю їй в обличчя і, хоч знаю, що вона кепкує з мене, скаженію від самої думки, що вона взагалі з ними говоритиме. Бачу, як миттєво зникла її посмішка. Відштовхуюся від скелі, обертаюся в повітрі й падаю на землю. Вона гукає мені:
— Натане! Вибач мене! Я не повинна була… — і Анналіза, як завжди, легко й граційно стрибає до мене. — Я не повинна була цього казати. Зробила дурницю.
— Якщо тільки вони довідаються, що ми зустрічаємося. Якщо…
— Ти знаєш, що я їм нічого не скажу. Це був дурнуватий жарт.
Я розумію, що зреагував занадто гостро, і цілий день може піти коту під хвіст, тому човгаю черевиками по піску й кажу:
— Знаю, — тоді усміхаюся їй і хочу, щоб нам знову було весело й безтурботно. — Просто не кажи нікому, що я слабак, добре? А я тоді не скажу, яка ти нахаба.
— Я! Нахаба? — вона знову шкіриться і також розкидає ногами пісок. Тоді проводить там довгу лінію й каже: — Якщо тут буде нахаба… — вона робить каблучком позначку з одного кінця лінії, — а тут гарна, чемна й сором’язлива особа… — вона йде до іншого кінця, робить там позначку каблучком і дивиться на мене, — то де на цій шкалі буду я?
Я бурмочу собі під ніс:
— Анналізо, Анналізо, Анналізо…
Тоді починаю крокувати вздовж лінії. Пройшовши десь зо три чверті шляху до «сором’язливого» кінця, зупиняюся, підступаю трохи ближче до іншого кінця, потім ще ближче і ще, аж поки до нахабної «позначки» залишається якась одна десята шляху.
— Отаке! — пирхає вона.
— Як на мене, ти надто нечемна.
Вона мало не гарчить на мене.
— А більшість моїх шкільних друзів поставили б мене сюди.
І вона стрибає до «сором’язливої» позначки.
— Усі твої шкільні друзі — фейни, — відказую я.
— Але все ж таки вони здатні оцінити чемну дівчину, побачивши її.
— А де б вони поставили мене?
Відходжу вбік, бо Анналіза прямує майже туди, де я стояв, біля самого «нахабного» кінця.
— А твої брати? Де б вони мене поставили?
Вона вагається, а тоді минає «нахабну» позначку і прямує майже до самої кручі. Вона каже:
— Малі фейни у школі боялися тебе, бо ти бив інших. Ти мав погану репутацію дикуна, але більшість часу вони бачили, що ти сидиш спокійно у класі, тому знали, якщо тебе не зачіпати, то ти їх теж не чіпатимеш.
— Але твої брати чомусь не знали, як це робити. Маю на увазі, як мене не зачіпати.
— Не знали. Та все одно також тебе боялися.
— Вони мене побили! До втрати свідомості.
— Ти перший їх побив! Але справа не тільки в цьому, — вона вагається, а тоді каже: — Справа в самому тобі. Або у твоєму батькові. Причина в Маркусі. Вони його бояться. Усі його бояться.
Анналіза, звісно, має слушність, але ж це не означає, що він з’явиться будь-якої хвилини й підтримає мене під час бійки.
Тоді вона запитує:
— А ти його боїшся?
Я не певний: він же мій батько. Загрозливий і смертельно небезпечний, проте батько. І я хочу його зустріти. Я б цього не хотів, якби його боявся. Я кажу:
— Анналізо, я довіряю тобі більше, ніж будь-кому, але якщо Рада колись довідається про те, що я згадував його, або про мої почуття до нього, або будь-що інше… Я просто не можу про нього говорити. І ти це знаєш.
— Вибач, я не повинна була запитувати.
— Та я тобі скажу, кого дійсно боюся: Раду. І твоїх братів. Якщо…
Але я не хочу продовжувати. Ми обоє знаємо: якщо вони довідаються про наші зустрічі, нам це так просто не минеться.
Читать дальше