Саллі Ґрін - Напівдикий

Ми дряпаємося вгору кам’янистим яром, і це мені непогано вдається. Я повторюю всі його рухи і роблю це дедалі краще, хоч у нього все виходить легко й без зусиль.

На одній з невеличких вершин він зупиняється й дивиться на мене. Його око вже загоїлося, проте на лівій брові видніється струп, і я думаю, що в нього там залишиться маленький шрам, згадка про те, як я напав на нього в нашій женевській квартирі. Він міг би осліпнути через мене.

Габріель простягає мені руку, я хапаюся за неї, щоб він допоміг мені ступити останній крок нагору. На цьому уступі мало місця, і ми стоїмо зовсім поруч.

Далекі від нас вершини вкриті снігом.

— Ти захекався, — каже Габріель.

— Ми ж високо. Тут розріджене повітря.

— Я щось не відчуваю цього.

Штурхаю його плечем.

— Не починай те, чого не зможеш закінчити, — штурхає він мене у відповідь.

За моєю спиною довгий і стрімкий укіс із гострими каменюками, а за Габріелем — невеличкий схил до трав’янистої галявини. Я штовхаю його, але легенько, тримаючи за куртку, щоб він не впав.

Він різко смикає передпліччям, вириваючись від мене, і штовхає мене у відповідь долонею. Я хапаюся за другий його рукав, намагаючись встояти на ногах, і обсипаю його прокльонами. Він шкіриться, мов ідіот, і ми починаємо штовхатися дедалі сильніше, аж поки я вивільняюся від нього, а тоді щосили штурхаю його обидвома руками в плечі, він починає падати спиною вниз, простягаючи до мене руки, з його збентеженого обличчя зникає посмішка. Я хапаю його, але занадто сильно нахиляюся і вже не можу втримати рівновагу, тож ми падаємо з кручі разом. Я притуляю його до себе й перевертаюся в повітрі, щоб упасти на землю спиною, тримаючи його на собі.

— Ой!

Я лежу на траві, під якою ховаються пласкі камінці, що боляче врізаються мені в спину.

Габріель скочується з мене й регоче.

Я лаюся на нього.

— Здається, я зламав собі ребро.

— Ой-ой, розстогнався. Ти весь час на щось нарікаєш.

— Нічого я не нарікаю. Я просто констатую факт. І якщо я вмію зцілювати, це не означає, що я не відчуваю болю.

— Я й не думав, що ти такий ніжний.

— Я? Ніжний?

— Ага, — він стає біля мене навколішки і тицяє в груди пальцем. — Ніжнесенький!

Зцілюю ребро, а тоді хапаю його руку, викручую її і жбурляю його на землю, сідаючи зверху.

Тепер я тицяю його в груди.

— Сам ти ніжнесенький.

— Ні, то ти в нас такий, але не переймайся. Це одна з тих речей, які мені в тобі подобаються.

Лаю його і підводжуся. Простягаю йому руку й допомагаю встати.

Ми знову спускаємося в ліс, переходимо потічок і дряпаємося на зарослу деревами гору, таку стрімку, що мусимо допомагати собі руками, щоб вилізти на неї. І хоч гора стрімка, але дерева на ній височенні, а при самій землі зігнуті, мов хокейні ключки. Ми підходимо до широкого, немов роззявлена пащека, входу в печеру, на землі перед яким повно дрібних камінчиків. Печера не надто велика, якихось чотири-п’ять метрів як завглибшки, так і завширшки, але там сухо, і я цілком міг би там спати, не ризикуючи застудитися.

Запах, типовий для лісу: запах загнивання і життя.

Габріель каже:

— Мені здається, якби щось сталося… щось погане, ми могли б зустрітися ось тут.

— А що погане може статися?

— Я не певний, але ж Ловці полюють за тобою, а Меркурія небезпечна й непередбачувана, — він вагається, а тоді додає: — Ти також трохи небезпечний і непередбачуваний.

Він, звичайно, правий.

Габріель витягає зі свого наплічника бляшанку й каже:

— Я тут залишу свої речі.

Він розповідав мені, що в цій бляшанці дорогі йому пам’ятки: любовні листи від батька до матері, а також одна річ, яку Габріель збирався подарувати Меркурії, якби вона спромоглася обернути його з фейна знов у чаклуна. Я й досі не знаю, що це таке. І не питаю. Якщо захоче, скаже сам. Він ставить бляшанку в кутку печери, а тоді видобуває з наплічника ще якусь річ.

Простягає мені пакунок.

— Це тобі… я подумав, що тобі сподобається.

Я не знаю, що мені робити.

Він наполягає:

— Візьми. Це подарунок.

З того, як звучить Габріелів голос, з того, як він вагається, як ледь тремтить його рука, я відчуваю, що йому дуже хотілося б, щоб дарунок мені сподобався. Я теж цього хочу, заради нього.

Це щось видовжене і пласке. Судячи з ваги, це могла б бути книжка, але я знаю, що це не так, — мені було б дуже важко вдавати захоплення таким подарунком. Подарунок лежить у блідо-зеленій крамничній торбині, згори загорнутій удвічі, на ній щось написано і вона зім’ялася, тому що валялась у наплічнику. Торбина зроблена з цупкого вощеного паперу.