Саллі Ґрін - Напівдикий

Сідаю навпочіпки й обережно відкриваю торбину з одного кінця. Всередині — обгортковий папір, білий, новенький, не пожмаканий. Я акуратно витягаю пакунок і випускаю з рук торбину. Таке враження, що вона поволі лине до землі. Усе здається якимось особливим. Я відчуваю на долоні вагу дарунка, його масу і пропорції.

— Коли тобі востаннє щось дарували? — запитує він напівжартома і трохи нервово.

Я не знаю. Дуже давно.

Кладу пакунок на всипану хвоєю землю, його яскрава білизна вирізняється на рудо-зеленому тлі.

Обережно розгортаю обгортковий папір.

Якомога повільніше.

Якомога делікатніше.

Остання складка паперу.

— Маю надію, що тобі таки сподобається.

Мені вже подобається. Але я чекаю, розглядаючи складки паперу на землі і вже майже відкритий подарунок.

Кінчиками пальців відгортаю папір. Там лежить ніж, чорний на білому папері. Держак оздоблений тонкою чорною шкірою. Лезо захищене міцними шкіряними піхвами. Є спеціальна застібка, щоб припинати його до пояса. Руків’я ножа якраз пасує до моєї долоні, не завелике й не замале. Не заважке й не залегке. Лезо дуже плинно виринає зі свого захисного укриття. Це так званий ніж бові, з вигадливо скошеним лезом. Слабеньке світло з неба торкається металу й відбивається в бік лісу.

Я дивлюся на Габріеля.

Він силкується усміхнутися.

— Мені подобається.

Я так ніколи й не вибачився за його підбите око.

Я вже закінчую різьблення ножа. Я дуже хотів би, щоб Габріель його побачив, але знаю, що цього ніколи не станеться. Підводжуся й дивлюся в бік котеджу, мені хочеться волати від розпачу через таку несправедливість. Ніхто не зможе замінити мені друга, яким став для мене Габріель, але його забрали від мене, забрали, як і все інше, і я готовий вбити за це Кірена і всю ту зграю. Але якщо я вб’ю Кірена зараз, то за мною полюватимуть Ловці, які точно зможуть мене впіймати, і тоді ніхто не зуміє допомогти Анналізі. Заради неї я маю бути обережним.

Вирушаю назад до печери.

Уже темно, і я майже на місці. Наближаюся з боку гір, коли це раптом помічаю мерехтливе світло. Маленька ватра.

Невже це?..

Зупиняюся. Тоді прямую далі. Неквапливо. Крадькома. Ховаючись поміж дерев.

Вогнище біля входу в печеру. Викладене колом каміння, всередині палає гілля, а на одному з каменів стоїть кавник.

Але хто розпалив цю ватру? Це ж не міг бути Габріель? Може, якісь туристи? Але ж, очевидно, не Ловці? Вони б не розпалювали ватру і не розігрівали б кавник. Не чути дзижчання, немає мобільних телефонів. Це не фейни. Але й, мабуть, і не Ловці.

Невже це Габріель?

Він полюбляє каву.

Якийсь рух у печері. Темні чоловічі обриси.

Габріель?

Але цей силует нижчий на зріст і кремезніший.

Але ж це не може бути Ловець? Не чути дзижчання, та й їх мало б бути двоє… якщо не двадцятеро…

Чорт! Хто ж це такий?

Той чоловік проходить повз вогнище. Дивиться в мій бік.

Тут темно. Я стою далеко за деревами. Знаю, що йому мене не видно.

— Ні фіга собі, друзяко, — каже він.

Говорить з австралійським акцентом.

Я припускаю, що їх, мабуть, двоє, і він це каже приятелю, який і досі в печері.

Але він поволі наближається до мене… Не надто рішуче, але прямісінько до мене.

Я завмер і не дихаю.

Він підступає ще на крок ближче. Тоді ще. І дивиться на мене. Чоловіка віддаляє від мене якихось чотири-п’ять метрів, а його силует темніє на тлі вогню від ватри. Я не бачу його обличчя, але знаю, що це не Габріель.

— Ні фіга собі, — повторює він. — Я ж думав, ти помер.

Він явно говорить це мені. Мабуть, він може бачити в темряві. Я не рухаюся, а просто дивлюся на нього.

А тоді він трохи боязко питає:

— То ти не помер, чи шо?

У мене в руці уже ніж, я підступаю до цього чоловіка, хапаю його за куртку й відразу ж по інерції штовхаю на землю, притискаю його груди колінами і приставляю до горла лезо.

— Та доста вже, друзяко, доста, — каже він не стільки злякано, скільки роздратовано.

— Заткайся! — гаркаю я.

Притискаю лезо ножа до його горлянки, але плоско, отже воно не поріже. Роззираюся, щоб пересвідчитися, чи він тут сам. Думаю, що так, хоч він би міг мати і приятеля. Нічого не бачу, крім темних обрисів дерев, вогнища і кавника.

— Хто ти такий? Що тут робиш? — запитую я.

— Та ти ж, мабуть, не повіриш, як я скажу, шо просто ловлю кайф від свіжого повітря?

— А ти ж, мабуть, не будеш проти, коли я відріжу тобі язик, якщо не говоритимеш правду?

— Тіпун тобі на язик, друзяко. Та я ж пожартував, це просто такий стьоб.