Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

Дарріл поїхав півгодини тому. У відділку поліції він розповість небагато з того, про що говорив з чаклунками, хоча й прихопив копію відновлювального заклинання. Його і так вважали на роботі диваком, який час від часу видобував дещо незвичну і навіть химерну інформацію, але він міг сказати, що відомості про заклинання віднайшов сам. Принаймні ця інформація підтвердить теорію про ритуальні вбивства, висунуту фахівцями з аналітичного відділу.

— Рано чи пізно тобі довелося б їхати на роботу, до того ж я залишаюся не сама, — продовжувала заспокоювати Люсіль.

— І то правда, — зауважила Пейдж. — 3 вами ж залишаємося ми. Пайпер буде вдома, а потім поїде до клубу. А ми з Ваятом лишатимемось тут увесь день, еге ж, мій пупсику? — І вона посміхнулася Ваяту, який бавився у протилежному кінці кімнати. — Він вивчатиме «Ейнштейна для малюків», а я тим часом займатимуся Донованом Хоуторном. І коли Фібі повернеться додому, сподіваюся, я розгадаю цю загадку.

— Та знаю, знаю, — погодилася Фібі. — До речі, я й не знала, що сьогодні Ваят вже береться за вивчення «Ейнштейна для малюків». Я і досі почуваюся відповідальною за вас, Люсіль. Це ж я вас сюди привезла.

— Ви так кажете, наче я якесь загублене кошеня, — зауважила Люсіль. — Повірте, не така вже я і безпорадна.

— Вибачте, — поквапилась виправдатися Фібі, — але річ у тім… річ у тім, що ми з сестрами обіцяли захистити вас. І саме тому я несу за вас персональну відповідальність і хочу бути поруч із вами.

— Ви й так багато зробили для мене, — сказала Люсіль, допомагаючи Фібі вдягнути курточку. — І навіть не здогадуєтеся, як високо я ціную вашу допомогу. Уже давно ніхто не приділяв мені так багато уваги, я давно не відчувала так багато сердечного тепла і доброти. І те, що ви всі виявили бажання… — Голос її затремтів.

— Виявляємо, — поправила її Пайпер.

— Дякую, моя люба, — сказала Люсіль. — Дуже дякую. І повірте мені, я дійсно хочу знаходитися у безпечному місці. Однак мене гризе ось яке питання: чи допомагає нам те, що ви надаєте мені безпечний притулок? Поза сумнівом, я — єдина, хто може витягнути Вільяма з його схованки. Зрештою, ви ж припускали можливість використати мене як приманку. Може настав час щось зробити в цьому плані, га?

— Що, наприклад? — поцікавилася Фібі.

Люсіль здійняла догори руки і з розмаху всілася на кушетку.

— Я просто не знаю. У тім-то і проблема. Я хочу стати вам у пригоді, я чудово розумію необхідність випереджувального удару. Але я не маю ані найменшого поняття, як це зробити. Якби ми знали — де і як Вільям та його поплічник знаходять собі жертви, я б пішла туди і спробувала привернути до себе увагу.

— Навіть поліція ще не дізналася про це, — похмуро відповіла Фібі. — Окрім неабиякої фізичної сили, жертви, здається, не мають між собою нічого спільного.

— Окрім того, що всі вони — люди, — уставила Пайпер.

— Ця обставина нам мало чим допомагає, — невесело прокоментувала Фібі.

— Заждіть, — раптом вигукнула Люсіль. — Може, це і прозвучить страшенно застаріло і неактуально, але коли я ще була школяркою, нас навчали, що всі люди, незважаючи на соціальні розбіжності між ними, мають дві спільні риси: потребу в їжі й потребу в житлі. А що, коли в нашому випадку теж ідеться про речі так само суттєві?

— А знаєте, — повільно мовила Пайпер, — Люсіль має рацію. Справжній прогрес у наших розслідуваннях стався саме тоді, коли ми зосередилися на головних мотиваційних чинниках — кохання, ненависть і пристрасне бажання помститися.

— То чим же поплічник Вільяма займається, коли вештається по різних закладах? — спиталася Пейдж.

— Тут не треба довго думати, — відразу відповіла Фібі. — Найголовніше — їжа. Отже, він ходить по продуктових крамницях.

— Гаразд, уважайте, я погоджусь, — сказала Пейдж. — Але ж в яку саме?

— Скоріш за все — не в якусь одну й ту саму, — припустила Пайпер, приєднуючись до віртуальної погоні за вбивцею. — Але вони мусять мати щось на кшталт бази, де тримають тіло Вільяма. Може, він більшість часу стирчить поруч, а на свої жертви полює там, де вони мешкають?

— Можливо, — повільно мовила Фібі. — Але більшість людей мають звичку купувати у своєму районі, чи не так? А в даному випадку жертви були мешканцями різних районів міста.

— Але ж люди увесь час кудись їздять, — заперечила Пейдж. — Нам теж багато разів доводилося заїжджати у першу-ліпшу крамницю, коли ми опинялися далеко від дому і забували щось купити заздалегідь.