Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— Так жертвою була жінка? — перепитала для певності Пайпер.

— І не просто жінка, — ствердно кивнув Дарріл. — Її звали Глорія Машуто і вона була чемпіоном Північної Каліфорнії з боксу в середній вазі серед жінок.

— Що і вкладається у схему, — завершила цю думку Пайпер. — Ця жінка була фізично сильною. — Вона схвильовано кивнула. — Піду складу список заклинань з відновлювання тіла, про необхідність якого ми вже не раз говорили. Скоро повернуся.

І хутко вийшла з кімнати.

— Після вашої розмови з Пайпер ми провели деякі дослідження, — пояснила Пейдж, коли Пайпер вийшла. — Вони підтвердили ваше припущення, що ці вбивства мають якесь ритуальне підґрунтя.

— А якщо конкретніше, — підхопила Фібі нить розмови, — то ми вважаємо, що найголовнішою причиною цих убивств є необхідність забезпечити, так би мовити, рушій для відновлювального заклинання.

Люсіль знову тихо зойкнула від обурення і жаху, наче враз збагнувши сенс сказаного Фібі.

— Біда в тому, — не вгавала Фібі, — що відновлювальних заклинань існує дуже багато. І вони різняться в деталях, які можуть мати вирішальне значення. Ми не спромоглися звузити їх кількість до одного потрібного нам. Ми зупинилися на п’яти. Але хоч як би жахливо це не звучало, останнє вбивство може дати нам ключ для остаточної відгадки.

— І це зможе ще на один крок наблизити нас до убивці, — закінчила Пейдж. — Принаймні теоретично.

— Відновлювальне заклинання… — луною відізвався Дарріл. — Але чи не означатиме це, що…

— Ну от, — голос Пайпер прорізався крізь голос детектива і вона хутко увійшла до кухні. — Гадаю, нарешті ми його маємо. — Знову присівши поруч із Пейдж, вона ляснула об стіл простеньким записничком у палітурці на спіралі. — Погляньте-но на заклинання номер чотири. Вони вже розповіли вам про ті п’ять заклинань, на яких ми зупинилися? — спитала вона Дарріла, схиляючись над записником.

— Еге ж, — підтвердив детектив кивком голови.

Фібі вхопила стілець і засунула його поміж стільцями, на яких сиділи Дарріл і Люсіль і підбадьорливо стиснула бібці руку. Усі мовчки уставилися на список, що його склала Пайпер. З дитячої кімнати долинали тихі звуки Ваятового «Моцарта для малюків».

— Якісь вони страшненькі, ці заклинання, — нарешті озвався Дарріл. — І химерні. Наприклад, чому це всі вони дуже схожі на якісь рецепти?

— То моя провина, — відразу пояснила Пайпер. — Просто я намагалася, щоб усе виглядало лаконічно і зрозуміло. Які частини тіла потрібні, у якій послідовності, можливі проміжні результати — якщо такі будуть — і, нарешті, — головна мета. Формат рецепта виявився тут найзручнішим.

— Гадаю, твоя правда, Пайпер, — озвалася Пейдж. — Я маю на увазі, стосовно номера чотири. Це — єдине заклинання, де… е-е-е… так би мовити, інгредієнти складаються докупи. І не тільки це. Вони розташовані в належному порядку.

— А подивіться ось сюди, — сказала Пейдж, тицьнувши пальцем у сторінку. — Ви тільки погляньте на кінцеву мету: вічне життя і вічна молодість. Не знаю, як думаєте ви, але я впевнена, що це дуже схоже на нашого «красеня». Він не тільки хоче повернути те, що, як йому здається, у нього вкрали, а ще й прагне компенсації.

— Але перш ніж це трапиться, — раптом озвалася Люсіль Маршалл, — йому знадобиться ще одна річ. Яка буде буквально вінцем його помсти: це серце його ворога. Гадаю, ми всі розуміємо, що це означає.

— Ні вашої матері, ні Міранди вже давно немає серед живих, — тихо підтвердила Фібі. — Що, на мою думку, підводить і Вільяма, і нас всіх до вкрай очевидного висновку.

— Це має бути моє серце, — просто і спокійно сказала Люсіль. — 3 тієї трійці серед живих лишилася тільки я. Вільяму для досягнення остаточного тріумфу, тобто для того, щоб помститися і забезпечити собі вічне життя, треба… — Люсіль схилилася над записником, наче поновлюючи в пам’яті прочитане, — треба вирізати моє серце і з’їсти його, поки воно ще битиметься.

Відірвавшись від записника, вона обвела серйозним поглядом усіх присутніх за столом.

— Не знаю, як ви, а я з усією відповідальністю заявляю: тільки через мій труп!

— Я хотів би до цього дещо додати, якщо можна, — озвався Дарріл.

— Звичайно ж, будь ласка, — відповіла Люсіль.

— Ну і мерзота ж цей Вільям!

— Мені так не хочеться лишати вас, — сказала Фібі. — Якось негарно виходить.

— Облиште, Фібі, — заспокійливо відповіла їй Люсіль. Стоячи у вітальні Холівелл Менор, вона подала Фібі легку куртку, яку та дістала, аби їхати на роботу, і легенько нею тріпонула, наче заохочуючи вдягти.