Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— Ви говорите про Міранду Ненс? — припустила Фібі. — Про ту молоду художницю, яка, за вашими словами, теж мала безпосередній стосунок до цієї історії з вашою матір’ю?

Люсіль кивнула.

— Міранда останньою приєдналася до мистецької спільноти, що мешкала у Будинку з фресками. Вона була молодою, але вже встигла побувати у багатьох куточках світу, навіть у таких країнах, про які мені й чути не доводилося. Вона вивчала мистецькі традиції різних культур. У нас із нею була така гра: вона казала мені назву місцевості, а я намагалася знайти її в географічному атласі, який колись подарував мені на Різдво дідусь.

Але Міранда ніколи не розповідала (аж поки не випала нагода) про те, що під час своїх поїздок вона займалася й іншими дослідженнями. Вона досліджувала також роль магії в тих культурах. Магії, яка завдавала шкоди, і магії, яка захищала.

— Отакої! — вигукнула Фібі. — Отже, ця жінка багато в чому випередила свій час!

— Міранда відразу сподобалася моїй матері, — вела далі Люсіль, — можливо, так само, як і ви сподобалися мені. Відверто кажучи, ви дуже нагадуєте мені Міранду. Вона мала так само відвертий прямий погляд і так само відвертий прямий підхід до людей. Її студія знаходилася поруч зі студією моєї матері — єдині студії в задній частині будинку. Саме тому Міранда й почула, як сваряться між собою моя мати та Вільям. Вона першою здогадалася, що відбувається щось химерне і неприродне.

Люсіль опустила голову на подушку і заплющила очі чи то, щоб краще пригадати, чи то, щоб відпочити, — дівчина не могла сказати напевне. Фібі придушила природне бажання запропонувати Люсіль відпочити й продовжити розмову згодом.

«Мабуть, я теж вірю в те, що у нашому всесвіті нічого не відбувається просто так — саме собою», — подумала вона.

Як і Люсіль, Фібі дійсно вірила, що є причина, через яку події відбуваються так, а не інакше — принаймні інколи. І це означало, що вона мала вислухати історію Люсіль Маршалл. Саме тут. І саме зараз. Не відкладаючи на потім. Тільки спонукаючи Люсіль до продовження розповіді, Фібі могла дізнатися, чи є якийсь зв’язок між отим злом у минулому і тим злом, яке зараз жахало Сан-Франциско.

— Люсіль? — погукала Фібі тихо. — Знаю, ви напевне втомилися. Може, принести вам щось поїсти?

Люсіль розплющила очі.

— Вам ніколи не доводилося раніше бувати у шпиталі? — сухо спитала вона.

— Ні, не доводилося, — відповіла Фібі.

На її подив та полегшення, Люсіль навіть тихенько захихикала.

— Я так і думала. Якби вам трапилося побувати у шпиталі, то у вас би не виникло бажання годувати мене шпитальною їжею. Тож продовжимо. Де я зупинилася?

— На сварках між вашою матір’ю та Вільямом.

— Ага, дійсно, — пробурмотіла Люсіль. — Вони були жахливими, ці сварки. Ні до, ні опісля не доводилося мені чути такого галасу. І під час цих сварок завжди йшлося про одне й те саме: про бажання моєї матері жити власним життям і робити власну кар’єру. А одного дня ці суперечки припинилися так само раптово, як і почалися. Вільям став благати мою матір, щоб вона вибачила його. Казав, що не хоче її втрачати. Визнавав, що йому важко погодитися з деякими планами та бажаннями моєї мами, але обіцяв спробувати. Відверто кажучи, матусю це так втішило, вона так зраділа, тож не стала цікавитися, що спонукало Вільяма змінитися. А потім, тиждень по тому, як все вляглося, у неї почалися головні болі.

І з цими словами обличчя Люсіль спотворила гримаса, наче сама вона зазнала того болю, який довелося перетерпіти її матінці, наче один лише спогад про це завдавав їй болю.

— Цей біль був жахливим. Мамі було навіть боляче очі розплющити. Звісно, вона намагалася працювати далі, але то була не робота, а мука. Я часто чула, як вона розпачливо плакала у своїй студії. А потім, так само раптово, як і сварки, ці болі припинилися.

— А де був Вільям, коли все це відбувалося? — поцікавилася Фібі.

Люсіль невдоволено пирхнула, пригадуючи.

— Біля ліжка моєї матері. Заспокоював, робив усе, аби її втішити і полегшити страждання. Я почала дедалі більше часу проводити з Мірандою в її студії. Ми чули, як Вільям заходив до моєї матері, як він казав їй, що, можливо, ті болі з’явилися не просто так, може, вона перепрацювалася; можливо, треба трохи перепочити, і все буде гаразд. Я й досі пам’ятаю, як обличчя Міранди починало палати люттю, коли вона чула ці слова. Але це було не найгірше. Найгіршим стало те, що з часом мати почала з ним погоджуватися і говорити його ж словами.