Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— Мені здається, — тихо повела далі Люсіль, — що спочатку Вільям та моя мати кохали одне одного віддано і щиро. Навіть дитиною я відчувала силу цього кохання, відчувала щастя моєї матері. І так само я відчувала її любов до мене. Це вам цікаво?

— Дуже, — кивнула Фібі.

— Звісно, так було лише спочатку: коли вони були рівня одне одному і разом працювали над створенням Будинку з фресками. Не думаю, що комусь із них тоді спадало на думку, що попереду на них чекає не лише безхмарне майбутнє. А потім щось трапилося. І трапилося це в день їхнього найбільшого тріумфу: у день, коли Будинок з фресками вперше відчинив свої двері для відвідувачів.

— Здається, я здогадуюсь, що саме трапилося, — уставила Фібі, скориставшись паузою, під час якої Люсіль простягла руку за склянкою води. — Відвідувачі побачили фрески, але не побачили будинку.

— Саме так, — підтвердила Люсіль, ставлячи склянку. — Саме так. Звісно, усі знали, що творцем будинку був Вільям, що його робота була дуже важливою. Але тоді, як і вчора уночі, люди реагували не розумом. Вони реагували своїми очима, своїм серцем. Коли ви розглядаєте прекрасну картину, то майже не звертаєте уваги на рамку довкола неї чи на полотно, на якому вона написана. Не допомогло навіть те, що офіційно будинок назвали Ланкастер-білдінґ. Люди звернули увагу не на будинок, а на роботи моєї матері. Вони високо оцінили ці роботи — і, звичайно ж, роботи інших художників. Схоже, що з кожною похвалою на адресу матері розчарування Вільяма зростало, зростало і його озлоблення. Наприкінці того тижня вони вперше посварилися.

Люсіль ще відпила зі склянки.

— Дивно, еге ж? — риторично запитала вона. — Дивно, як багато бачать діти, коли дорослі про це навіть не здогадуються! А мати ще й піддражнювала мене, коли я була малою. Через мої великі очі та гострі кінчики вух. Вона часто називала мене «моє маленьке совенятко». Здається, я відчула небезпеку для стосунків матері та Вільяма задовго до того, як вона відчула це сама. Але навіть моя багата дитяча фантазія не могла сягнути того рівня, на якому ця біда з’явиться.

Навіть тоді мені здавалося, що вони могли б, урешті-решт, залагодити свої стосунки, якби не отой Донован Хоуторн. Якщо я була совенятком, то Донован був котом — худорлявим та гнучким. Завжди щезав, звиваючись, з очей за найближчим поворотом чи прослизав у найближчі двері. Якщо чесно, від одного його вигляду мене пробирав дрож.

— Здається, я вас добре зрозуміла, — сказала Фібі й посміхнулася, потішена образними виразами, що їх вжила Люсіль для характеристики Донована. — Виходить, він ревнував Вільяма до вашої матері.

— Так, — швидко відповіла Люсіль. — А якщо чесно, то — ні. Річ у тім, що все було не так просто. Поки кохання Вільяма до моєї матері давало йому втіху, поки воно сприяло його кар’єрі, Донован волів залишити все як є. Але коли робота моєї матері почала затьмарювати роботу Вільяма, і він почав через це страждати…

— Ага, я розумію, про що йдеться, — сказала Фібі. — Донован спробував зруйнувати їхні стосунки, так?

— Навпаки, — заперечила Люсіль. — Хоча я впевнена, що він підтримав би розлучення, якби ініціатива виходила від Вільяма. Але, на нещастя для всіх зацікавлених, виявилося, що це не так. Вільям не хотів розлучатися з Ізабеллою. Вона була йому потрібна. Точніше, йому була потрібна не вона сама, а її, так би мовити, тілесна оболонка, її обличчя, її фігура. А її творча натура була йому непотрібна — це факт. Йому непотрібен був її інтелект. Він не хотів тієї частини її єства, яка загрожувала йому суперництвом або ж могла якось принизити його власні досягнення. Можу впевнено сказати, що в цьому Вільям був точнісінько, як мій батько.

Фібі розтулила була рота, наче бажаючи щось сказати, але знову його стулила.

— Зрозуміло, моя люба, — сказала Люсіль з легкою посмішкою. — Звичайно ж, вам хочеться спитати. Це цілком природно з вашого боку, але мушу висловити вдячність за те, що ви цього не робите. Не кожен на вашому місці виявив би таку тактовність. Насправді ж відповідь на запитання, яке ви так розважливо не поставили, є дуже простою. Я залишилася зі своєю матір’ю і взяла її ім’я, тому що була непотрібна своєму батьку.

— Через те, що ви були дівчинкою, — докинула Фібі.

Люсіль кивнула.

— Йому був потрібен нащадок, і в його розумінні ним мав бути саме хлопець. І не мало значення, що моя матінка мала статок — який, власне кажучи, був для нього основною принадою — саме тому, що вона була єдиною дитиною й спадкоємицею свого батька.