Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

«Сьогодні вранці вона має кращий вигляд», — подумала Фібі. На щоки літньої жінки знову повернувся рум’янець, хоча Фібі здалося, що та й досі здавалася слабкою і тендітною на цьому невеличкому лікарняному ліжку.

— Відверто кажучи, я навіть не пам’ятаю, щоб хтось колись дарував мені повітряні кульки.

— Отже, я зробила правильний вибір, — сказала Фібі. — Окрім того… — із цими словами вона вказала на розкішний букет на полиці біля ліжка, — мені було б важко знайти щось краще за оце.

— Здогадайтеся з двох спроб, хто мені їх подарував, — хихотнула Люсіль.

— Гадаю, мені вистачить і однієї, — з посмішкою відповіла Фібі, задоволена тим, що її візит розпочався у такій невимушеній атмосфері. — Містер Зануда?

З радістю і захопленням спостерігала Фібі, як Люсіль сплеснула руками і весело розсміялася.

— Класно придумано! — вигукнула міс Маршалл, відразу збагнувши, кому належить цей кумедний псевдонім. — Шкода, що я сама не здогадалася дати йому таке влучне прізвисько.

— Та це не моя робота, — зізналася Фібі. — Це моя сестра придумала, Пейдж. Ви бачили її минулої ночі.

Обличчя Люсіль враз стало серйозним.

— Так, дійсно бачила. Перед тим… перед тим як я знепритомніла. Вибачте мені, будь ласка. Мені так незручно — і перед вами, і перед сестрою. Передайте їй мої вибачення, добре?

— Ні, — відказала Фібі і на якусь мить замислилась. Потім підвелася, підійшла до ліжка і повторила: — Ні, не передам.

Дорогою до шпиталю Фібі вирішила не поспішати у розмові з Люсіль, але тепер, коли та сама зняла всі психологічні перешкоди, з’явилася можливість обговорити причини такої несподіваної непритомності міс Маршалл. Хоча Фібі прекрасно розуміла, що вони з Люсіль не знали одна одну достатньо добре або достатньо довго, але досвід вчорашнього спілкування свідчив про те, що літня жінка не заперечуватиме проти прямої і відвертої розмови.

— Мені не хочеться здаватися нечемною, але я не буду цього робити, я не передаватиму ваших вибачень моїй сестрі, міс Маршалл, — продовжила Фібі. — Навіщо вам вибачатися за нормальну людську реакцію? Я просто хочу, щоб ви розповіли мені, чому це сталося.

— А я думала, що ви називатимете мене Люсіль, — мовила літня жінка, злегка всміхнувшись. На якусь мить вона замовкла, термосячи пальцями край простирадла. — Гадаю, якщо я спробую переконати вас, що то був просто вияв старечої слабкості, то ви мені не повірите?

— Не повірю, — відповіла Фібі. І, намагаючись посмішкою підсолодити різкі слова, додала: — Навіть і не намагайтеся. — Присівши на краєчок ліжка, вона стисла пальці Люсіль, які нервово смикали край простирадла, ніби намагаючись їх вгамувати. При цьому вона відчула, що бідолашна жінка вчепилася в простирадло так, наче й не збиралася його відпускати.

«Вона і справді дуже налякана», — подумала Фібі й відчула, як її рішучість розгадати таємницю злетіла ще на один щабель вгору.

— Люсіль, — лагідно мовила вона. — Пам’ятаєте, ви сказали, що я — ваша нова подруга?

— Звісно, пам’ятаю, — відповіла Люсіль, зробивши відчайдушну спробу надати своєму голосу саркастичне звучання. — Я хоч і стара, але ще не вижила з розуму. Ви мені, звичайно ж, дуже подобаєтесь, моя люба, але я сказала так вчора тому, що ви були єдиною, кого я на той момент знала. А тепер я знаю багато інших людей. Наприклад, того приємного молодого лікаря, який мене доглядає…

— Надто пізно, Люсіль, — сказала Фібі, потиском руки перериваючи співбесідницю. — Ви вжили вчора дуже вагоме слово: «подруга». Забрати назад ви його не зможете, тож не ухиляйтеся від відповіді. Учора вночі трапилося щось надзвичайне, чи не так? Коли ви побачили портрет Вільяма Ланкастера на стіні у студії своєї матері. Щось таке, що розсердило вас і водночас перелякало. І я хочу, щоб ви розповіли мені — що то було.

— Ви навіть не знаєте, про що питаєте, — заперечила Люсіль.

— Звісно, що не знаю, — щиро визнала Фібі. — Звідки ж мені знати? Але це зовсім не означає, що я не хочу почути відповідь. Люсіль, дозвольте мені зробити те, що зазвичай роблять друзі: дозвольте мені вам допомогти.

Якусь мить Люсіль мовчала, дивлячись на дівчину. Фібі навіть здалося, що вона чує, як літня жінка сперечається сама з собою. Звісно, вона хоче повідати комусь свою таємницю — і не просто хоче, а відчуває у цьому потребу — але їй не дає це зробити звичка до потайливості, що виробилася за довгі роки відлюдництва.

— Дозвольте спочатку про дещо у вас спитати, — нарешті вимовила вона, вдивляючись в обличчя Фібі. — Ви вірите у існування зла, Фібі Холівелл? Справжнього зла, а не того, що показують у кіно та по телевізору? У силу без жалю і без крапельки милосердя, схильну задовольняти власні забаганки будь-якою ціною?