Це був страх. Люсіль Маршалл була до смерті налякана.
— Це — зло! Вони випустили на свободу зло! — простогнала вона.
Потім Люсіль Маршалл відновила самовладання так само раптово, як і втратила його. Вона випростувалася, швидким рухом мало не струсила з себе Фібі та Пейдж і сказала, поглянувши Максвеллу Харрінґтону Третьому прямо в очі:
— Ах ти ж ідіот! Бундючний, самовпевнений ідіот!
А потім підкотила очі й, утративши свідомість, упала на підлогу — граціозно, як осінній листок.
Біль повернувся. Бурхливими хвилями. Він був таким сильним, що, здавалося, ці хвилі ось-ось розірвуть його на шматки. Вони били в голову, і він, наче потопаючи, насилу втримував її над поверхнею болю. А ще в очі йому било світло — різке і яскраве, як світло прожектора. Нудота підступила до горла і не давала йому вільно дихати.
І від усього того він відчував величезну насолоду.
Біль був розкішним. Біль був прекрасним, зовсім не схожим на той, який він відчував раніше. Тоді біль означав його ув'язнення, Тепер він був провісником звільнення. Провісником свободи, І помсти.
Він відчув, як його тіло охопив спазм. Відчув, як з грудей вирвався крик — пронизливий і гострий як ніж. Він обхопив тіло руками, притиснувши до нього біль, наче жадану коханку.
Він любив свій біль. Бо цей біль був доказом того, що він, нарешті, переміг.
— Вона сказала «зло», я виразно чула, як вона сказала «зло»! А хіба ви не чули? — спитала Фібі згодом. Три сестри знову були вдома, у Холівелл Менор. Тільки-но Фібі та Пейдж доправили Люсіль Маршалл до шпиталю. Міцно обійнявши Люсіль однією рукою, Фібі їхала у машині «швидкої допомоги», а Пейдж тим часом вскочила у сімейний джип, заїхала до нічного клубу по Пайпер, Ваята і няньку. Поки вона завозила додому Менді й поверталася до шпиталю, лікарі вже встигли прийняти Люсіль, тож Фібі вже була готова їхати додому.
Після початкового огляду лікар заявив, що з Люсіль усе гаразд. Але потім зважив на похилий вік і додав, що її доведеться залишити до ранку для повторного обстеження. І хоча Фібі дуже не хотілося залишати бабцю, яка мала вигляд такої зворушливо-тендітної та беззахисної на шпитальних простирадлах, іншого вибору вона не мала. Вона не була родичкою, а шпитальні правила стосовно відвідувачів не дозволяли їй надовго залишатися з хворою. Більше того, медсестра зауважила, що зараз ніч, і час відвідин вже давно кінчився.
Якби в глибині душі Фібі не погоджувалась із лікарем, вона обов’язково б влаштувала сцену і наполягла на тому, щоб їй дозволили залишитися. Але їй довелося їхати додому, пообіцявши Люсіль, що вона повернеться до неї вранці тільки-но прокинеться. Вдома сестри докладно переповіли Пайпер про все, що трапилося на святі.
«Як же мало ми насправді знаємо!» — похмуро подумала Фібі, сідаючи на кушетку і підбираючи під себе ноги у шкарпетках.
Поки Пайпер вкладала Ваята спати і перевдягалася, Фібі та Пейдж вже встигли скинути святкове вбрання і перевдягнутися. Хоча вони про це не домовлялися, Фібі відзначила, коли сестри знову зібралися у вітальні, що всі вони перевдяглися у зручну спортивну одіж, а не в піжами, які були б більш доречними у таку пізню годину. Мабуть, кожна з них інстинктивно відчула необхідність бути готовою до дій.
«Лишилося тільки визначити — до яких саме», — подумала Фібі.
— Я теж почула, як вона вимовила «зло», — підтвердила Пейдж. — Але біда в тому, що ми не знаємо, що вона мала на увазі під цим словом. Будьмо відвертими: люди часто це слово вживають, але здебільшого для них воно означає зовсім не те, що для нас.
— І слава Богу, — сказала Пайпер, беручи в руки чашку трав’яного чаю. Сестри почали сьорбати чай, і на якийсь час у вітальні запала тиша.
— Коли вона це говорила, то дивилася прямісінько на портрет Вільяма Ланкастера, — докинула Фібі, ставлячи на тацю порожню чашку. — Не знаю, як ти, але коли я поглянула на портрет, то у мене мурашки по спині поповзли, попри те що Вільям Ланкастер виявився просто вражаюче красивим.
— Тут я з тобою згодна, — сказала Пейдж. — Але я не можу й не погодитися з містером Занудою.
Пайпер пирснула і мало не подавилася чаєм.
— Це ти про кого? — вичавила вона нарешті з себе, намагаючись не розсміятися.
— Про типа, який виголошував промови, — пояснила Пейдж.
— А ці промови були дійсно довгими й нудними, — з посмішкою додала Фібі.
— Приблизно на другій годині промови я подумки охрестила його «містер Зануда», — продовжила Пейдж. — А перш ніж відсунути завісу перед студією, цей пан зауважив, що портрет Вільяма Ланкастера є найкращою роботою Ізабелли Маршалл навіть попри те, що згодом вона його замалювала. Мушу зізнатися, я з ним повністю згодна. Звісно, це прозвучить як кліше, але…
Читать дальше