Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

Трохи засапавшись від докладених фізичних зусиль, Пейдж, нарешті, дісталася до Фібі і стала поруч із нею.

— Знайомтеся, це — моя сестра, Пейдж Метьюз, — прошепотіла Фібі, коли Люсіль обернулася, щоб подивитися на новоприбулу.

— Ага, тож вас двоє, — прошепотіла у відповідь Люсіль, щиро зрадівши. Фібі не встигла й оком змигнути, як її компаньйонка перемістилася, ставши між нею та Пейдж і взяла обох сестер попід руки. Тепер вони втрьох утворювали невеличкий, такий собі «згуртований» колектив. — Ось так буде краще! — задоволено сказала Люсіль.

Краєчком ока Пейдж помітила, як жінка з величезним діамантовим кольє витягнула шию, як той журавель, усіляко намагаючись розпізнати незнайомку. Пейдж навіть здалося, що вона почула, як у пліткарки від надмірного інтелектуального зусилля несамовито заскрипіли коліщата у мозку.

Вигляд у Люсіль Маршалл був приязний і невимушений, але Пейдж здивувала міцність хватки, з якою та взяла її за руку. Вона навіть відчула, як пульсує жилка в руці Люсіль там, де оголена п’ясть літньої жінки торкалася до її руки.

«Вона нервує», — здогадалася Пейдж.

— А це означає, пані та панове, що — за винятком наших фахівців-реставраторів — до цієї кімнати, яку ви зараз побачите, ніхто не заходив понад сімдесят років. Ніхто не бачив те, що постане зараз перед вашими очима!

Драматичним жестом Максвелл Харрінґтон Третій простягнув руку і відсунув убік червону завісу. Перед відвідувачами представ інтер’єр студії Ізабелли Маршалл. Раптовим та спонтанним рухом натовп подався вперед. Пейдж відчула, як Люсіль Маршалл оступилася і боляче стисла її руку, щоб не впасти. Перелякана Пейдж допомогла їй втриматися на ногах, кинувши на Фібі швидкий погляд через нахилену голову Люсіль.

— О ні! Заради Бога, ні! — простогнала літня жінка.

— Люсіль, що трапилося? — тихо, але схвильовано запитала Фібі. — У чому справа? Вам стало зле?

Та Люсіль не відповіла. Пейдж здалося, що вона взагалі не розчула слів Фібі. Натомість уся увага міс Маршалл була, здавалося, прикута до кімнати, яка колись була студією її матері.

— Під час реставраційних робіт було зроблене визначне відкриття, — загудів голос містера Зануди, перекриваючи гомін юрми. — Ми виявили портрет Вільяма Ланкастера на повний зріст, намальований на стіні студії Ізабелли Маршалл. Навіть серед інших робіт міс Маршалл, на яких люди постають як живі, цей портрет вирізняється просто неймовірною ретельністю, з якою була виписана кожна його деталь. Воістину він є найкращою її роботою, справжнім шедевром.

«І то правда», — подумала Пейдж.

Чоловік на картині виглядав вельми правдоподібно. На відміну від просто гарних портретів, які створювали враження, що їх персонажі дихають та стежать поглядом за глядачами, Пейдж здалося, що Вільям Ланкастер ось-ось ступить з картини прямо у кімнату і приєднається до гостей. Тепер вона остаточно збагнула, чому цей чоловік так сподобався Ізабеллі Маршалл (та й не тільки їй): він мав зовнішність типового кіношного красеня.

Незворушну байдужість вражаюче-зелених очей на його видовженому обличчі з певним нальотом суворості та мужності компенсував повногубий чуттєвий рот. Темне волосся неслухняними кучерями спадало на чоло. Одіж Вільяма Ланкастера була так само суперечливою, як і його лице. Піджак та брюки були темними, як чорнило, а сорочка — сніжно-біла, розстебнута угорі, наче він щойно зняв краватку.

«Викопаний серцеїд, та й годі! Таких мені ще не доводилося бачити!» — подумала Пейдж. Її власний досвід свідчив, що чоловіки, котрі створювали суперечливе враження, майже завжди рано чи пізно створювали неприємності. Майже завжди.

— Наскільки нам відомо, цей видатний портрет так і не представ перед очима глядачів, — натхненно бубонів Максвелл Харрінґтон. — Ізабелла Маршалл, тільки-но його написавши, одразу ж знищила свою роботу — замалювала її звичайною білою фарбою, якою вкриті решта стін у її студії. Нам тільки лишається здогадуватися, навіщо вона це зробила. Якщо, звичайно, хтось із присутніх не проллє світло на цю таємницю.

І він посміхнувся, поглянувши у напрямку Фібі, Пейдж та Люсіль.

«От чортяка хитрющий!» — подумала Пейдж.

Вона крадькома поглянула на Люсіль, щоб оцінити її реакцію на сказане, і відчула, як хвиля адреналіну прокотилася її тілом. Пейдж побачила, що Люсіль Маршалл не звернула ніякої уваги на слова Максвелла Харрінґтона Третього: вона невідривно споглядала портрет Вільяма Ланкастера, а вираз її обличчя видавався настільки суперечливим, що Пейдж навіть не змогла б дати йому якесь конкретне визначення. Але все ж вирізнялося на тому обличчі одне почуття, яке поєднувало довкола себе всі інші.