Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— І таки взяла! — з докором мовила Фібі.

— Та отож! — відповіла Пайпер.

Фібі та Пейдж перезирнулися.

— Хто ти така і що ти скоїла з моєю сестрою? — суворо запитала Фібі.

— З тією, що прискіпливо вивчала всі можливі марки дитячих пелюшок у Північній Каліфорнії, перш ніж зробити остаточний вибір? — відповіла Пейдж запитанням на запитання.

Фібі кивнула:

— Ти правильно мене зрозуміла.

— Дівчата, — розсміялася Пайпер, — не перебільшуйте. Не могла я бути такою вже прискіпливою.

— Пайпер! Та в твоєму столі й досі повна шухляда рекламних брошур! — заперечила Фібі.

— Ну то й що? — відповіла Пайпер. — Я ж мусила прийняти дуже важливе рішення. Знайти гарні пелюшки — це дуже важливо. Тому я і шукала так ретельно.

— А хіба шукати директора для клубу треба не так само ретельно?! — вигукнула Фібі, для дохідливості розвівши руки, зображаючи з них щось на кшталт терезів. — 3 одного боку — повна шухляда рекламних проспектів пелюшок, — при цьому вона потрясла правою рукою, — аз іншого — похапцем прийняте рішення взяти на роботу абсолютно незнайому людину, — з цими словами її ліва рука різко злетіла вгору. — Зрозуміла, у чому проблема?

— Можливо, — відповіла Пайпер, і на її чолі від невдоволення з’явилася невеличка зморшка. — А тепер слухайте, що я вам скажу. Коли ви, дівчата, чините згідно зі своєю інтуїцією, то вважаєте, що це добре, але коли до своєї інтуїції починаю прислухатися я, це автоматично означає щось погане. Я правильно вас зрозуміла?

— Звісно, неправильно, — відповіла Фібі. — Ми лишень хотіли сказати, що…

— Я знаю, що ви хотіли сказати, Фібі, — перервала її Пайпер. — І формально ви маєте рацію. Приймати рішення похапцем — не мій стиль. Однак гадаю, що в конкретній ситуації ви обидві… — Тут Пайпер багатозначно поглянула на Пейдж. — Ви обидві переборщили з обережністю. Джил Таунсенд не просто зайшов з вулиці — хоча фактично так воно й було. Та він не був першим зустрічним. Його прислав до мене Денні Логан з Доксайду. Сьогодні я не мала часу, але завтра я неодмінно зустрінуся з Денні та про все з ним переговорю. А мені не хотілося втрачати слушної нагоди, і тому, керуючись своєю професійною інтуїцією, я найняла на роботу Джила Таунсенда.

— Професійна інтуїція, — задумливо повторила Пейдж. — Важкувато сперечатися з професійною інтуїцією.

— Тож і не сперечайся, — різко відказала Пайпер і підвелася. — А тепер час вкладатися, на сьогодні досить. Щось підказує мені, що завтра буде важкий день.

— Дуже сподіваюся, що Люсіль захоче розповісти нам правду, — сказала Фібі, підводячись слідом за Пайпер. — Не знаю, як для вас, дівчата, а для мене сьогодні було забагато таємниць.

— І для мене теж, — погодилася Пейдж. Вона вимкнула світло, і будинок поринув у темряву.

— О Господи! — вигукнула Люсіль, побачивши наступного ранку Фібі на порозі своєї шпитальної кімнати. — Вони такі… — Вона зробила паузу, підшукуючи відповідне слово. — Вони такі красиві, такі яскраві!

— Я знала, що вам сподобається, — вдоволено посміхнулася Фібі. — Тож, нам усім можна зайти?

— Заходьте, звісно! — відповіла міс Маршалл.

Фібі обережно протиснулася у кімнату. Над головою у неї красувалися півдюжини яскравих повітряних кульок з написом «Бажаємо швидкого одужання!» на кожній. Усі кульки мали форму динозаврика і кожна мала свій колір.

— Спочатку я хотіла купити квіти… — зізналася Фібі, сідаючи на стілець для відвідувачів і тримаючи кульки в руці. Вони злегка підстрибували у неї над головою, і, тручись одна об одну, тихенько поскрипували. Не встигла Фібі всістися на стілець, як відразу ж відчула себе зніяковілим шестилітнім дитинчам.

«Дивні якісь стільці у цьому шпиталі!» — подумала вона.

Іще ніде не траплялися їй такі болісно незручні стільці, як тут. Хоча якесь офіційне пояснення цього дивного феномена, мабуть, існувало, але Фібі висунула власну теорію, котра полягала в тому, що за допомогою таких стільців уряд проводив таємні експерименти з виявлення альтернативних форм життя, здатних існувати у найнесприятливіших умовах. Їй ніколи не доводилося бачити хоч одну людську істоту, здатну всидіти на цій конструкції хоч п’ять хвилин. На щастя, веселі повітряні кульки трохи відволікали.

— …Але коли побачила ось ці кульки, — посмикала вона за ниточки і вмостилась зручніше на стільці, — то просто не змогла втриматися від спокуси.

— Та я й бачу, — посміхнулася Люсіль.