Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

На нещастя для мого батька, матінка народила мене у великих муках, і лікар не радив їм мати більше дітей. Але мій батько і чути не хотів про те, що його нащадком стане дівчина. І коли моя мати усвідомила всю глибину його почуттів, зрозуміла, наскільки сильно її чоловік відрізнявся від її батька, вона зробила єдине, що могла і що вважала за потрібне в тій ситуації: вона розлучилася і повернулася до Сан-Франциско у дім мого діда. А невдовзі по тому зустріла Вільяма.

— І тут ми знову повертаємося до проблеми Донована Хоуторна.

Люсіль похмуро кивнула.

— Так. Не знаю, коли познайомилися і як потоваришували Донован та Вільям, знаю лише, що товаришували вони з дитинства. Можливо, їхні стосунки завжди були хворобливими, а можливо, вони стали такими згодом. Цього я точно не знаю. Але знаю ось що: відданість Донована Вільяму була беззастережною. Для нього потреби Вільяма і його бажання були завжди на першому місці. Їх треба було задовольнити за будь-яку ціну. Не мало значення, що Донован, можливо, ненавидів мою матір — а він, скоріш за все, її ненавидів, принаймні мені так здавалося. Не мало значення, що Вільям сам став її ненавидіти. А мало значення, що пристрасне бажання Вільяма залишалося незмінним: володіти моєю матір’ю — повністю і беззастережно.

— Але ж це неможливо, — Фібі відчула на своїй спині льодяний дотик страху. — Не може одна людина повністю і беззастережно заволодіти іншою. Людина завжди має свободу волі, навіть якщо він чи вона це не зовсім усвідомлює.

— Ви це розумієте, і я це розумію, — сказала Люсіль. — Напевне, Вільям це також розумів не гірше нас із вами. З листів це добре видно, як добре видно і те, що його пристрасне бажання володіти моєю матір’ю, остаточно підкорити її своїй волі мало-помалу приводило його до божевілля.

Але чого в листах зовсім немає, так це згадки про те, що Донован пообіцяв Вільяму вирішити ту проблему. Він заприсягнувся, що знайде спосіб здійснити бажання Вільяма, тобто встановити повний контроль над моєю матір’ю. Контроль над її розумом та волею. Спромогтися підміняти її думки та бажання своїми власними. Здається, їм ніколи не спадало на думку, що вона перестане бути бажаною для Вільяма, тільки-но він досягне своєї мети.

— Це — зло, — сказала Фібі.

Люсіль кивнула.

— Так, це було зло. А оскільки досягти бажаного у якийсь природний спосіб Вільям не міг, то у Донована не лишилося іншого вибору, як звернутися до способів надприродних.

— Тільки не кажіть мені, що він спробував укласти угоду з Сатаною! — вигукнула Фібі.

— Не те щоби з Сатаною, — відповіла Люсіль, — але з чимось подібним. У своїй спробі забезпечити Вільяму Ланкастеру абсолютну владу над моєю матір’ю Донован Хоуторн вдався до лихого чаклунства.

— До лихого чаклунства, — повторила Люсіль у тиші, що раптом запала у шпитальній кімнаті. — Така зловісна, безглузда фраза — вам не здається? Вона вміщує так багато, а пояснює так мало!

Фібі зітхнула, погоджуючись:

— Маєте рацію. Я цілком з вами згодна.

Раптом Люсіль посміхнулася:

— Як добре, що я не помилилася, довірившись вам! Я так довго чекала цієї миті! Упродовж багатьох років мене бентежила одна думка: що ж не давало мені розповісти про це раніше? Звичайне боягузтво? Але тепер я знаю відповідь: я просто чекала, поки з’явиться відповідна людина.

— Я дуже рада, що ви довіряєте мені, — щиро сказала Фібі. — І дуже шкодую, що ми не зустрілися раніше.

Люсіль заперечливо похитала головою.

— А я не шкодую. Не скажу, що я беззастережно вірю у долю і в її невідворотність, але думка про випадковість усього, що відбувається у нашому всесвіті, теж мене не влаштовувала. Має ж бути якась причина, чому все відбувається так, а не інакше. Можливо, я чекала так довго тому, що інакше просто не могло бути. Ви стали тією єдиною людиною, якій мені долею призначено все це розповісти.

— А розповідати є про що, еге ж? — спитала Фібі.

— Авжеж, — відповіла Люсіль Маршалл. — Боюсь, що так. І набагато більше, аніж я встигла вам розповісти.

— Ви сказали, що Донован вдався до лихого чаклунства, — нагадала Фібі, повертаючись до історії в тому місці, де Люсіль обірвала свою розповідь. — А вам відомо, до якого саме чаклунства?

— Точно не знаю, — відповіла вона. — Якби ми знали, що шукати, то могли б дізнатися і про можливі наслідки. Але насправді нам завжди бракувало часу на пошук джерела чаклунства. Фактично, якби не Міранда, ми ніколи ні про що так і не дізналися б.