Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

У батьковому кабінеті принц бував не раз. Сюди його Повелитель запрошує, коли син в чомусь завинив. І перше, що бачить Вогнедан, переступивши поріг покою — малювання з його мами, пані Конвалії Ставської, другої дружини Повелителя, що нині відпочиває в дубовім гаю потойбіччя перед наступним переродженням.

Вогнедан не пам’ятає матері — вона пішла з життя, коли йому було два рочки. А от малювання вивчив досконало… У мами личко ніжне, матово-біле, і сама вона схожа на квітку конвалії в сукні з ледь помітним відтінком блакиті. Волосся русяве, як у більшості данадільських дивних. А, оскільки Вогнеданова бабуся з квітанського роду Горобинських, то пані Конвалія успадкувала дивовижні очі цього роду. Яскраво зелені, мов смарагди з Побережжя.

Часом думає Вогнедан, що якби він вдався обличчям у матір, то тоді… Але від матері юнак успадкував лише матово білу шкіру і вигин вуст трохи аж зам’який для чоловіка. І оту її ямочку на лівій щоці. А в усьому іншому він — викапаний батько. Те ж чорне волосся, ніжне, мов шовк — домішка крові Драконів через бабусю по батькові Троянду, князівну Ведангську, яку ще називали Чорною Трояндою, і яка билася поруч з дідом Святополком у морській битві з ішторнійцями, де й наклала головою під час в усьому іншому вдалого абордажу. Дідо наказав опісля поставити загиблій дружині пам’ятник на острові Сіллон, на який, власне, і хотіли висадитися тоді ішторнійці, аби зробити там укріплення для подальших нападів на Побережжя. Пам’ятник з чорного мармуру — прекрасна діва з трояндою в руках.

І очі у Вогнедана батькові — темно сині. Дівчатам вони дуже подобаються, але юнак шкодує потиху, що не успадкував материного погляду. Може батько частіше б усміхався до сина…

Та давно не бачив принц усмішки Повелителя. От і нині на застиглому обличчі Святослава лише спокій… Державний спокій. Не дивний, не татко — дух Ельберу.

Вогнедан поволі схиляється в уклоні, схожому на танцювальний рух. Батько не менше зграбним рухом вказує сину на кріселко біля столу. І сам сідає за отой стіл, де завжди в бездоганному ладі розікладені які-то папери.

Завіси на вікнах… Знайомі гобелени на стінах — вишня ронить квіт. Знайомий погляд, сповнений холодного спокою.

— Ви маєте втямити, мій нерозумний сину, що ви є останнім з Вогняних Ящерів… — говорить Святослав рівно, а Вогнедан мовчки схиляє провинну голову, — вганяти за розбійниками по ярам Ведангу повинні ті, кому держава за це виплачує утримання. Я маю нині дякувати судді Дубовому за те, що він врятував вуха мого сина…

— Якщо дозволить Повелитель, — озивається Вогнедан стиха, — то його нерозумний син є здатним оборонити свої вуха за допомогою власного меча… Хоча суддю дійсно потрібно відзначити — це розумний і сміливий воїн.

— За переказами, — говорить Повелитель, неначе не почувши синових слів, — в давні часи правителі посилали своїх дорослих синків на провінційне врядування. Аби вони не дуже пишалися своїм столичним походженням. Нині ми даємо відзначитися людям і дивним , котрі не належать до Трьох Родів, і зовсім забули про старий звичай. Князь Вартислав згадав про нього, віддавши сина до палацової варти. Якщо ж мій син ще хоч один раз порушить визначені для вельможі звичаєві норми, я вишлю його на чорногорське прикордоння шереговим вояком. Без права повернення, аж доки на те не буде моєї волі.

Вогнедан поволі опускає вії. Боги мої — чорногорське прикордоння. Добре, що хоч не зелемінські болота. Він, Принц Яблуневого Саду, просто не виживе вдалині від Боговлади. І батько це чудово знає, тому і погрожує засланням.

— Моє життя — у волі Повелителя, — говорить юнак усталену фразу.

— Можете йти, — кидає батько. Він уже не дивиться на сина. За всю їхню розмову на обличчі правителя не здригнувся жоден м’яз.

Вогнедан підіймається з кріселка і чогось згадує, що ішторнійці, опісля останньої війни, що отримала в Ельбері назву «Війни стихій», прозвали володаря ворожої держави холодною і жорстокою нелюддю. Саме тоді, коли вороги рвалися до Ельберу через ланцюг прикордонних фортець, якими ельберійці замкнули навіки всі перевали і проходи в горах, Повелитель Святослав звелів спустити на голови ворожого війська снігову лавину. Ця лавина знищила не тільки ворожих воїнів, але і ішторнійське містечко Гралуну, яке опинилося на її дорозі.

Принц тоді був зовсім малим, але добре пам’ятає оповідки про те, що під час укладення чергового перемир’я опісля того розгрому, командор Духовного Ордену Святого Кілені, котрий і провадив перемовини від імені свого володаря, правителя Арадіта Четвертого, дорікнув Повелителю невинно загиблим мирним населенням Гралуни. Повелитель же Святослав, нібито подивився на ішторнійця, котрий аж очі до неба звів, ганячи язичницьку жорстокість супротивників, і мовив голосом, холодним, немов крига на горах: «Я підрахував можливу кількість жертв лавини серед вашого люду, і приблизну кількість мирних людей з мого народу, замордованих ішторнійцями, якби ваші війська увірвалися до данадільських долин. Зваживши ретельно ці два зла, я вибрав менше за кількістю загиблих.».