Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

— Вашій ясновельможності звісно невідомо, — мовить суддя поволі, - що ваш співбесідник записався до війська, а згодом вступив на урядову службу з кохання до деякої шляхтянки, чиє ім’я волить укривати в таємниці. Я виконав все, що присягнув собі і їй: був офіцером прикордонної залоги, є урядовцем і начільником Дубненської варти. Але останнє моє випробування ще попереду…

- І що ж то за випробування?

— Бажає моя панна, — статечно говорить суддя, — аби я послав вірша свого на боговладське змагання поетів. Віршувати я вмію і по-нашому, і по — ельфійському, та не маю змоги покинути службу і поїхати до столиці. Тим більше, задля першого разу, мушу я мати поручителя-поета, котрий розгляне мої вірші. Тому прошу уклінно…

Принц роздивляється молодого воїна ще з більшим зацікавленням. Людську поезію він знає і любить, а піснями цього краю захоплювався свого часу сам Веданг Сіллур, котрий знайшов в них деякий «таємничій смуток». Однак, таке прохання… Пан Дубовий шляхтич і має формальне право приймати у змаганнях участь, але… Так уже повелося, що у Боговладі в поетичному мистецтві змагаються лише дивні . Хоча були й винятки… Роса Летич з Чорногори, котра була другою у збірнику десятилітньої давності… Вітан Ластівка з Квітану… А один випадок і взагалі зостався нерозгаданим. За Повелителя Святополка, Вогнеданового діда, змагання виграв чоловік, котрий підписав вірша: «Рибалка з прибережної затоки»

«Численні бризки хвиль,

Що б’ють в стерно,

Вишневий цвіт нагадують…

Весною

Як розпізнати справжній білоцвіт?…»

Автора вірша даремне прохали відкрити своє ім’я. Він не відкрив обличчя навіть на Осінніх Змаганнях. Дехто навіть вважав, що загадковим «Рибалкою» є сам Повелитель Святополк, котрий замолоду приймав участь в морських виправах, і який, ніби через надмір справ, не зміг бути суддею Змагань Великої Ночі.. І лише через десятиліття спадкоємці пожиттєвого шляхтича і колишнього моряка фльоти Грому Косави знайшли в його паперах чернетки віршу-переможця.

Тому Вогнедан бере сувійчика, який з уклоном доручає йому пан Дубовий. Юнак сподівається, що вірші є насправді гарними, і йому не доведеться розчаровувати ні суддю, ні його панночку.

— Я пришлю вам відгук, — обіцяє принц, — і якщо…

— О, я не смію й сподіватися, — говорить урядовець, — хоча і намагався відточувати мову яко шаблю. Я сам складаю пісні для воїнів, але в шляхетському змаганні маю прийняти участь вперше, і тому…

Коли рушив до Боговлади маленький обоз, Вогнедан таки розгорнув сувійчика пана Дубового. Звичайно, він мав відкрити його вже у столиці, як-то і належить вельможі. Але цікавість перемагає, і юнак лише стежить за тим, щоб цієї поспішності не побачили оточуючі.

Гарно віршує суддя. Звісно, переможцем йому не стати, але до цьогорічної збірки… Чому б і ні… Та ще, коли за нього поручиться Принц Яблуневого Саду…

«Весняні ночі…

Навіть уві сні

Не знає спокою душа

Усе їй сниться

Що з вишень облітає білоцвіт» — поволі повторює Вогнедан рядки вірша. Тема цьогорічних змагань: «Вишневий цвіт»… Здається вона легкою, але про квітучі сади вже стільки сказано всього…

Що ж, пан Дубовий отримає місце у збірці і руку панночки… А їхні діти — шляхетство по крові. Так заведено з часів Господині Данаділу. Закоханець має довести, що є гідним і своєї панни і подальших привілеїв.

Хоча привілей у ельберійської знаті один — першими йти до битви… Недарма володіти зброєю дивних навчають з колиски.

Вогнедан ховає сувійчик до дорожньої сумки і зітхає… Те, що витримав від свого батька Воїслав, то лише квіточки, порівняно з гнівом Повелителя. Одна надія на оці змагання. Вогняні Ящери є добрими воїнами, але з віршуванням їм не щастить. Ніхто з правлячого роду не вигравав змагань вже добру сотню літ.

«Виграю і весняні й осінні», — присягає Вогнедан подумки, — а щодо таткового гніву… переживу. Все одно ми все зробили… як там говорив суддя… красиво»

***

Любить свій Ельбер Вогнедан… І Веданг, з його мальовничими ярами, і лісовий Квітан, і степи Зелеміню, і тепле Сіллонське Побережжя…. І Чорногору любить, хоч йому ще не доводилося там побувати.

Та найбільше любі юному принцу теплі долини Данаділу. Ну, а з усього Данаділу — стольне місто з білими вежами.

На острові посеред ріки Дани стоїть Боговлада. З берегом її з’єднує розвідний міст, збудований ще за Господині Данаділу. Кілька разів він підновлювався, але вічними є його опори, зроблені з зоряного металу і справно діє підйомний механізм, створений першими дивними.