Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

Однак, вважала старша княгиня, що за таких обставин чоловік має бути вдома. Ну, і суддя Дубовий змушений буде пришвидшити свої розшуки.

А пан Вартислав приїхав не сам, а з сином, утіхою серця старшої княгині. І з вельможним гостем.

Ось їхні дівчатка вже обліпили того гостя. Зоредива на бильце крісла сіла, і аж в очі заглядає юному принцу. Чути, як зітхає Владислава… певно думає, що якби Зоредива була трохи старшою, то тоді… А втім… чотири роки ріжниці — не так і багато. Можливо, першою дружиною їй не стати, але і друга жона спадкоємця трону — це не абищо.

А мала Зоряниця вилізла до Вогнедана на коліна і щось шепоче йому на вухо. Юнак головою хитає заспокійливо. Говорить щось лагідно… Атож, про оці самі вушка… Щоб не боялася за них, страшного дядька взято до суду. Більше він не буде ходити ночами біля яру… У малої Зоряночки чудові вушка. Гостренькі, як у татка… Чого у мами Ясни круглі? Ну, так воно сталося. Круглі вушка теж гарненькі, але нехай Зоряночка більше нічого не боїться. Він, Вогнедан, завжди її оборонить.

Пані Ружена тим часом допитує Воїслава. Та як вони могли, та коли ж це вони наважилися… Та як же це він міг підбити принца на отаку виправу.

— Матусю, — говорить княжич ніжно, — ти, звісно, не повіриш, але то Вогнедан підбив мене. Як і минулого разу.

А дівчата вже вимагають від Вогнедана оповіді про той минулий раз. І жони дивляться на старшу княгиню, і та, зітхнувши, опускається в крісло, дозволяючи сісти всім.

«Якби цей світ

Незмінним був,

Як вишні,

Що віддано квітують щовесни,

Можливо поверталось би й колишнє», — розпочинає юнак, усміхнувшись, — та тихий сум огортає душу, від того, що минуле можна лише виповісти словами. Ми з побратимом Воїславом їздили минулого року до Квітану, навідати приятеля нашого княжича Вітровія Ллєга. І, неподалік Жерделю, нас зупинили поселяни, котрі прохали про допомогу. Вони були орендарями з селища Вербави і скаржилися на хазяїна маєтку, котрий, за їхніми словами, збожеволів…

— О, так, — підхоплює Воїслав, радий, що його перестали картати, — пан Вербинський… В гербі верба над рікою, а гасло роду — «Незнищенні». Добрий квітанський рід… Але той пан був божевільним як останній незмінений .

— Ми спершу навіть не одразу повірили, — продовжує Вогнедан, — але ж поштиві з виду квітанці запевняли нас, що пан Вербинський тримає у страху їхнє селище. Частина його челяді розбіглася, а з решти кругловухих, не гідних зватися ельберійцями, цей збожеволілий шляхтич зліпив подобу військового загону. Під охороною негідників він знущався над вербавцями, змушуючи їх визнавати себе своїми рабами, і творив речі, про які я не насмілююсь оповідати при жонах та дітях.

- І ви, — зітхає княгиня Ружена, — полізли просто у лігво скаженого вовка…

— Але ж ті люди сподівалися на нашу допомогу, — мовив Вогнедан лагідно, але з веселими іскорками в синіх очах, — вони збиралися подати скаргу до суду Крепимирова, бо маєток божевільного панка лежав якраз біля розділової межі Данадільського князівства. Деякою мірою то були мої піддані, принаймні вони підлягали суду мого князівства. А отже — я мав повне право в усьому розібратися сам.

— Власне кажучи, — втрутився Воїслав, — ми просто взяли того чоловіка живцем, перестрілявши з луків його охоронців. Вербавці вказали нам шлях, яким пан Вербинський мав їхати… Місцевість там лісова, ну і…

— А потім доправили полоненого до Крепимирова, де й віддали до рук правосуддя, — закінчив Вогнедан, — крепимирівський суддя був дуже здивований. Не далі як місяць тому він гостював у маєтку цього гонорового шляхтича і не побачив жодних відхилень у його розумі.

— Але ж для чого він це робив, той дивний? — спитала стиха третя княгиня, Ясна.

— Мила моя пані, - всміхнувся принц, — я ж уже говорив, то був шаленець. Такий, як оцей ваш Рибка, тільки з гострими вухами. Іноді навіть серед нас, ельберійців, трапляються звихнені. Віддамо Богам хвалу, що подібні випадки не є частими. Про вбивства «за вуха» не чутно було кілька десятків літ, а тут два випадки поспіль… Але то вже справа суддів і закону.

Жінки ще продовжують згадувати страшненькі оповіді про відомих божевільців… Найсвіжіша з них трапилася зо два десятки літ тому, ще до народження обох юних воїнів. Зелемінський шляхтич убив свого давнього приятеля за те, що той неправильно тримав виделку.

— Він сказав на суді, - згадувала пані Ружена, — що вбитий робив це так некрасиво , що у нього, бачте, не вистачило терпцю. І він кинув в приятеля ножем і вбив на місці. А потім закінчив трапезу, звелів осідлати коня і сам поїхав до Зеліборського суду.