Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

У Воїславовім вірші теж згадується біла заметіль цвіту, тому він питає трохи ревниво:

— Просто зараз? І я можу це почути?

Вогнедан не хоче видавати своєї таємниці, але вірш, котрий зіткався в його розумі, проситься на волю. Ну, і йому хочеться трохи похвалитись перед приятелем — юнак і сам знає, що створив маленьке диво.

— Звісно можеш, — відповідає він, — але зачекай-но хвильку. Нехай повіє вітерець…

А вітер вже ось, блукає межи дерев. Якось Веданг Сіллур мовив, що земля, котра дала йому притулок, говорить з ним голосом теплого вітру.

І вишневий квіт закружляв довкола юного ельфа , котрий і досі тримає флейту в руці, як воїни тримають зброю. І голос, схожий на голос флейти, говорить з протяглою вимовою Данаділу прості слова… Такі прості. Та не словами славляться вірші дивних, а образами, котрі сприймає не розум навіть — дух.

— «З очима ненаситними

Блукаю

Під пелюстковим заливним дощем…

І серце

Разом з цвітом опадає…»

Воїслав мовчить довго. Доки образи остаточно не всоталися в глибини його духу, як вода в суху землю.

— Я, мабуть, — говорить врешті, - не подам на змагання свого вірша… Він здається мені…трошки гіршим.

— О, ні, Ведангу! — сміється Вогнедан, — без твого вірша Великодня збірка буде неповною. Не смій і думати про те, щоб заховати в шухляду маленький згусток світла.

Воїслав, звісно, не збирається відмовлятися від участи у змаганнях. Його вірш… Ну, теж непоганий. Але Вогнедан як завжди… Неперевершений Вогнедан.

Назавтра князь Вартислав оголошує, що він збирається в дорогу. Він є другою особою в державі і довго відпочивати вдома не має часу. З нерозважними юними вельможами він ущипливо ввічливий, рівно, як і з пані Руженою, яку вважає винною у потуранні. Однак, до Боговлади їдуть нині всі три жони Чорного Дракона. Ружена бажає подивитися змагання, сподіваючись на перемогу свого сина, молодші ж княгині хочуть показати донечкам столицю. Ну, і придивитися для них майбутню пару серед юних паростків боговладської шляхти.

Старша княгиня позирає на пані Владиславу трохи скоса. Високо… Високо заміряється молодша княгиня… А втім… Говорять же, що син в радість, а донька — на щастя…

Вогнедана ж перед від’їздом навідує гість. Це не хто інший, як пан Дубовий, Дубненський суддя.

Суддя Дубна — пожиттєвий шляхтич. Шляхетство своє заробив на прикордонній службі у Предславі. Кругловухі зазвичай не до вояцьких справ охочі, а до мирної праці. На варварів з Півночі, і тих же ішторнійців поглядають насмішкувато — дурна войовничість ельберійцям не до вподоби. Однак, є й воїни з людей, незгірші за дивних , котрі змушують згадати про давно минулі часи, і про незмінених сонцеславів, котрі, ніде правди діти, любили помахати мечем і по ділу, і без діла.

Пан Дубовий є воїном-красенем. Стрункий, підтягнутий, зодягнений в зелемінський жупан з укороченими рукавами. Жупан чорний з золотою облямівкою — як і належить, суддя носить кольори Ведангських князів. Під жупаном — вишиваночка. При боці шабелька. Волосся, довге, як у ельфа, зібране у хвіст. Вуса підківкою, а під ними усмішка. Гарна така усмішка. Щира.

Вогнедан хоч і є найбільш витонченим вельможею Боговлади, але не пишається перед провінційною шляхтою, як деякі уродженці столиці. Однак, з цікавістю очікує, що скаже йому урядовець. Напевне, теж докоряти почне за дурну хоробрість.

А пан Дубовий вуса пригладив і вимовив м’яко:

— Знаєте, ваша ясновельможність, що маю я виповісти вам своє обурення… Я і виповідаю… Але ж як красиво ви проштрикнули мечем отого зелемінця…

Принц від несподіванки аж дар мови втратив, що з ним траплялося нечасто. А тоді мило усміхнувся до співрозмовника:

— Радий був допомогти правосуддю, пане суддя.

— Ці огидні особи осоромили свої вуха, — продовжує пан Дубовий, — і тому отримали те, що належить. Тримати вбивць за ґратами — це віднімати громадський хліб у вдів та сиріт. А нині забагато розвелося мейдистських проповідників, котрі навіть не просять, а вимагають милосердя до осіб, які посягнули на життя ближнього. Сподіваюся, що перегляд нашого правного уложення — то справа далекого майбутнього. І ще раз висловлюю свою подяку.

— Це ви говорите як правник, чи як особа приватна? — питає Вогнедан, задоволено роздивляючись воїна.

— Це — як правник, — знову розгладжує вуса пан Дубовий, — але маю і приватну справу до вашої ясновельможності.

— Чим я можу допомогти? — запитує Вогнедан зацікавлено.