Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

Вогнедану, який скромно сидить на підлозі поміж шляхтичами, котрі всі є його добрими друзями, здається, що Бранибор читає їхні думки з такою ж легкістю, з якою бачить через ману справжнє обличчя замаскованого дивного. Незважаючи на те, що обличчя волхва зберегло молодість, літ йому багато. Ой, багато. І тому холодно зоріють з юного лиця холодні сріблясті очі старої, мудрої особи.

Волосся у Бранибора теж сріблясте, сяюче волосся квітанського ельфа . Боговладська молодь шепочеться потиху, що Бранибор воював ще поряд з прадідом Вогнедана, Повелителем Святояром. А вже ганяє він вельможних юнаків — аж викручувати опісля можна їхні сорочки з тонкого полотна. Деякі з Браниборових учнів бурчать, що аби вони були кругловухими, то опісля отих занять в залі неможливо було б дихнути. Але вголос не сперечаються — хай Боги боронять поскаржитися на втому, можна отримати за це подвійну порцію вправ.

— На розумну істоту, — продовжує Бранибор, — впливає безліч чинників. Наприклад, деякі з тут присутніх вважають себе чимось кращим за пересічного ельберійця лише тому, що їхній піт не має запаху…

У Влеса Сливицького багряніють кінчики вух. Не далі як учора він побився на мечах до першої крові з неприсутнім тут нині паничем Віроданом Ружицьким, ще одним приятелем молодих вельмож. Про такі речі витончена молодь поміж собою не говорить, але вчора, вимотаний до краю вправами Влес, недвозначно натякнув на запах, яким просякла сорочка Віродана. Ружицький, котрий був сином жінки з людей , сприйняв це за образу і прямо заявив, що наріже з сорочки панича Сливицького хусточок, аби втирати собі з обличчя піт, запах якого так не до вподоби шановному Велеславу. Поєдинок, що стався тут таки, посеред зброярні закінчився тим, що Влес поранив Ружицького в плече, і довелося йому порвати свою сорочку не на хусточки, а на бинти.

- Інші, - говорить далі Бранибор, — можуть дивитися звисока на те, що прийнято в їхній провінції і піддаватися впливу звичаїв інших місць з тим, щоб відмовлятися від своїх. В простоті звичаїв маленької вітчизни якраз і є їхня велика цінність. Мавпувати інших зовсім непотрібно, а часом — просто смішно.

У Воїслава Ведангського вже багряні не тільки вуха, але й обличчя. Він два роки вправляється у вимові Данаділу, і нині говорить як справжній уродженець Боговлади. Бранибор напевне має на увазі саме його, коли говорить про мавпування.

— Цінність розумної істоти, — продовжує далі Бранибор, — в присутньости спокійної сили та мужньости. Коли ви зможете іти вперед, зціпивши зуби, не звертаючи уваги на обставини і зберігаючи при тому спокій, то вся ваша теперішня витонченість буде гідною окрасою достойної особи. Гідність проявляється ззовні в спокійному виразі обличчя, в небагатослівності рухах та жестах. Але все це лише відбиток на поверхні явного тіла глибинних порухів духу. Ви — шляхтичі, ваш фах — війна, і тому ви мусите частіше стримувати порухи гордого розуму, і вглядатися в глибини духу. Як свого, так і чужого. А тепер, до вправ, панове. Пане Сливицький і княжичу Ведангський до мене…

Вогнедан дивиться на друга співчутливо. Вони зі Сливицьким дійсно матимуть сьогодні порізані на хусточки сорочки. Бранибор є страшним бійцем, він може сам зладнати з десятком дивних, навіть при тому не спітнівши.

Воїслав, зітхнувши, обережно знімає вишиванку… «Дарунок від панночки, — здогадується Вогнедан, — цікаво, від якої». Провинний Сливицький робить те саме, але Вогнедан ладен прозакладатися, що у Влеса немає дівчини, яка б дарувала йому вишиванки. Однак, юнак хоче, аби всі думали, що є… Це опісля того, як він вислухав Бранибора… Краще б ти, хлопче, пожертвував сорочкою…

Решта звично розбивається на пари. Вогнедан зазвичай фехтує з Воїславом, але нині бере собі до пари Ставського, котрий аж запломенів від утіхи. Мирослав та Стражислав завжди б’ються одне проти одного, хизуючись вмінням. Троє позосталих кидають жереб, виходить — Яблуновський проти Птахи. Стах Горобинський зостається очікувати або, коли хтось втомиться, або нової пари.

В самий розпал бою до зброярні заходить князь Вартислав у супроводі двох дивних у пишному вбранні Зелемінського князівства. Старший з зелемінців — вродливий воїн з суворим лицем і шрамом на щоці. Вогнедан, котрий якраз відповідає на якийсь особливо хитрий виверт родича Ставського, не одразу згадує, хто це. Та з наступним ударом клинка у пам’яті спливає давнє гостювання у Зеліборі, чотири роки тому.