Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Воїн підтримав мене, і я залишився. Наступного дня до Лелечої Долини прибула оця сама комісія у складі двох вгодованих священнослужителів та імперського чиновника. З собою вони привезли панотця Ардгома. Супроводжував їх сам князь Іргат зі своїми гриднями, тож я втямив, що справа дуже серйозна. На майдані напнули шатро, під яким і розташувалася ця трійця. Зігнали селян, причому Іргатові вояки робили дуже зловісні гримаси і голосно горлали. Першим викликали мене. Я хоробро виступив наперед і почав оповідати…

Оце, вперше, але не востаннє в моєму житті мене врятувала моя «моанська пика». Кілька разів я трохи не отримав по ній же, рідненькій, лише за те, що вона «моанська», але взагалі — як вона мене виручала! Судді мені повірили! Нема чого й казати, що брехав я натхненно й чистою моанською мовою. Чорнота Вовчур, котрий прийшов послухати і подивитись, як він казав, «виставу», говорив згодом, що я кукурікав як молодий півник на плоті.

Опісля мого виступу у «виставі» сталася маленька погрішність. Взагалі-то, у хитруна Чорноти була домовленість з князем… І опісля мене в гру мусив вступити він. Але тут трапилася несподіванка. Панотець Ардгом, котрий сидів на кріселку поруч з суддями і здавався напівпритомним, раптово побачив Воїна, котрий стояв у першому ряді, аби трохи мене підбадьорити.

Ой, що тут почалося… Панотець схопився на рівні і, вказавши на Воїна пальцем, заверещав: «Диявол! Це — диявол…» Чого саме на нього — не розумію й досі… Ну, Веданг був чистокровний . Але в Чорногорі чистокровних було більше, аніж де інде… Чистокровною була княгиня Денниця… При княгині росла сестричка Веданга, Півонія…В замку часто бувала Ружена… Словом, я вважаю, що саме цієї хвилини мій бідолашний духівник збожеволів остаточно…

Іргатові вояки геть розгубились. Взагалі-то, вони мали хапати Воїна і тягти на допит… Але всі княжі гридні були добрими друзями Дракона… Іргат мовчав. Видко було, що він теж не знає що робити.

Врятував нас усіх старий Вовчур… Як Чорнота говорив потім — це був раптовий приплив натхнення без попередньої підготовки. Він вибіг з натовпу і повалився в ноги Іргату, наче моанський кріпак.

— Ой, князю наш, батечку наш рідний, — заголосив Чорнота не своїм голосом, — таж що я маю робити! Та це ж мій небіж! Отой, котрого зурочила відьма! Зурочила ще в неньчиній утробі! Оце того воно і народилося таке…Ще змалечку було на бісеня схоже! Всі ж знають, що перша прикмета біса — гострі вуха! Я ж казав сестрі — треба рятувати хлопця! Вона і до Данаділу його возила, до чудотворця з Рибок — не допомогло!

Мальва, котра стояла поруч зі мною, поспішно прикрила волоссям свої гострі вушка. Те саме одрухово зробила трохи не половина селян, і навіть сам князь Іргат ніби випадково доторкнувся до своєї перуки.

— Ой, дєдики, солодкі і ласкаві! — звертався Чорнота вже до суддів, а один з Іргатових гриднів похапцем перекладав, — Я! Я знаю, де ховається відьма! І я вас туди відведу! Це у горах, в покинутій колибі! Туди добрі люди й ходити бояться! Але ж під вашим захистом… Заберіть її, кляту, з наших місць, а то тут добрі люди і спати бояться спокійно! Панотець і той не витримав — покинув наше селище! Нині церква забита стоїть! Дітей посвятити їздимо до міста…Порятуйте нас, грішників!

Словом, цього ж дня комісія вирушила в гори у супроводі гриднів та Чорноти. Князь Чорногорський велично відбув до Ігворри, а Лелече Гніздо затаїлося в очікуванні. Увечері до нас прибіг Новомир Вовчур, той самий син Чорноти, з яким ми колись побились, і сказав, таємниче зблиснувши очима, що все іде за планом.

Комісія повернулася аж через два тижні в дуже пошарпаному вигляді. Моанці оповіли князю Іргату про страшний каменепад, про лавину в горах, про те, що врятувала їх лише самопожертва вірнопідданого Вовчура… Ще два тижні судді відлежувались і запивали страх вином з княжих льохів, а тоді подалися геть, прихопивши з собою Ардгома, котрий тепер вимагав, щоб йому розрізали живіт і вийняли звідти бісика.

Вірнопідданий Чорнота приплентався додому наступного дня у супроводі отих самих легінів Готурів, родичів неньки Ясмини. Як можна здогадатись, раптовий каменепад був справою їхніх рук. Згодом прибула і Вербена. З приводу щасливого завершення справи Лелеча Долина та Вовчури влаштували невеличке свято за рахунок родини Лелегів. А восени до Ігворри прибув новий панотець… Це й було наступним проявом судьби.

***

Нового душпастиря звали Зоот Отін, і був він повною протилежністю своєму попереднику. По перше пан Отін був «дженджиком», тобто ельберійцем, котрий прийняв як належне Імперію, її закони, моди, мову ну й таке інше… По друге — зовсім молодим, на ті часи панотцю ледь перейшло за тридцять. По третє — великим чепуруном, завжди при білому комірці та ледь не в шовковій рясі. Ну й нарешті — дуже освіченою людиною, чим панотець одразу ж скорив князя Іргата.