Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

За годину до введення карантину, з міста виїхала двокінним возиком наша вуйна Алтея, котра навідувала там рідних. Родичі її якраз і тримали той заїзд… Вдома Алтея злягла наступного ж дня. Захворів і конюх Стойко, котрий возив Алтею до міста….

З верху, де жили Готури, вночі було чудово видно Лелечу Долину, що причаїлася в темряві. І наше Лелече Гніздо, оточене колом карантинних вогнищ. Вербена, незважаючи на ридання переляканих всмерть наймичок, нікого не випустила з двору. Вдень над будинком стриміла червона корогва, попереджаючи про заразу випадкових подорожніх, вночі ж про погибель попереджало вогняне коло. Дідо Готур замкнув нас в садибі, бо ми понеслися б до рідних і напевне підчепили б чуму. А так — лишалося тільки очікувати.

П’ять разів ми розрізняли на подвір’ї Лелегів інший, страшніший вогонь. П’ять разів живі ховали померлих, запалюючи погребове вогнище… Сотні разів ми з Мальвою питали себе — хто пішов… І хто лишився… В Лелечому Гнізді на той час було дванадцятеро — бабуня Рута, Вербена та Алтея, ненька Ясмина, Воїн, сам, без Ружени, котра якраз була в Ігворрі у подружки Конвалії, двоє конюхів і п’ятеро наймитів: троє дівчат та двоє хлопців з селища.

Ніколи не забуду, як ми бігли додому, коли врешті згасли карантинні вогнища… Як нас наздогнав дідо Готур і всадовив на запасного коня… Як ми в’їхали у знайомий до болю двір… Як я не пізнав бабуню, чиє ще вродливе до хвороби лице, було геть спотворене рубцями. Рубці зосталися опісля червонястих виразок, за які цю заразу й прозвали «багряною чумою». Як ми з Мальвою стояли в порожній материній кімнаті, що пахла оцтом та живицею… Вербена наказала спалити навіть ліжка, на яких лежали хворі… Ми стояли й не вірили… Не вірили, що неньки Ясмини вже немає серед живих…

Отямився я в обіймах Воїна… Поруч хлипала Мальва…Веданг поволі оповідав…

Вербена билася з чумою як могла… Вона ізолювала хворих… Вона змусила здорових обтиратися оцтом, пити настій з глиці і заходити до чумних лише зав’язавши собі носа й рота. Вона годувала хворих якимось гіркущими кульками, котрі виготовляла з плісняви… Та чума наступала як імперське військо… Недарма її знаком була багряна корогва… Першою померла Алтея… Стойко протримався на два дні довше… До того часу вже злягли Рута та Ясмина і двоє дівчат… Згодом захворіла третя наймичка і другий конюх, що був до помочі Стойку… Вербену чума не брала, хоча вона товклася біля хворих найбільше. Не захворів і він, Веданг… Ясмина померла третьою, за нею — дві служниці…Двоє парубків-наймитів так і не захворіли, а дівчина на ім’я Горобина та конюх вижили, але обличчя мали такі ж як в бабусі Рути — геть рябі… Словом, втрати були страшними…

Ненько Ясмино, я й досі пам’ятаю вашу смутну вроду і тривожне очікування в очах… Це ви, опісля пригоди з «моанською пикою», оповіли мені стиха, що Ольг Лелег узяв на Півночі другу дружину, яка й померла невдовзі опісля мого народження. Але я, жебоніла ненька, не мушу побиватися, бо вона, Ясмина, є мені мамою… І любить мене, свого синочка Білозіра… І нікому не дасть скривдити. Я так і не дізнався, чи сказав вам чоловік правду про моє народження, а чи він занадто добре беріг мої таємниці, і ви так і померли, впевнені, що мали суперницю… Та я певен, що нині ви теж сидите на галявині у дубовім гаю, сплітаєте вінок з різнотрав’я і очікуєте на грізного Князя «тіней» — свою єдину в обох світах любов…

Від Терхів приїхав Верес… Я його майже не помітив — такий був убитий горем… А хлопець же став круглим сиротою… З Ігворри ще довго не було звісток. Потім приїхав княжий посланець з білою жалобною корогвою, при вигляді якої бабуня Рута посунулася, зомлівши, на руки Вербені.

Гридень розповів ось що… В Ігворрі було менше жертв, аніж очікувалось. Завдяки княгині Денниці. Перед обличчям біди вона перестала приховувати свій дар…

— Вона йшла межи хворими, і від неї линуло сяйво, — оповідав вояк, трохи не плачучи, — наша бідолашна пані просто спалила себе… Панна Ружена? Ні, вона не захворіла, хоч і працювала в лазареті для чумних… А от пані Пава померла… Вона захворіла в останні дні, коли наша володарка майже вичерпала себе… Маленька Півонія? Ні, їй теж пощастило — чума обминула сирітку… Панна Конвалія? Була хвора, але княгиня її зцілила… Сам князь? О, тут якраз і сталося…. Він теж захворів однім з останніх… І наказав нам не пускати до нього дружину… Але вона пройшла… Ніхто не знає як…Ні, на посту ніхто не спав, хоча його ясновельможність так і подумав… Грозив шибеницею, тоді вгамувався… Що? Та звісно ж… Вона віддала йому останні сили… І померла… Не від чуми… Просто згасла, як свіча, котра вигоріла до ґнота.