Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

— Це Нава, яку може побачити живий. Мертві бачать її по-іншому, — відповів Провідник.

— Ти її бачиш?

— Наполовину.

Вони йшли у глупій темряві. Рутенія не відчувала, щоб вони кудись повертали, спускалися чи піднімалися. Лише вперед. Під ногами — щось рівне і пружне.

— Золото, а як ти знаєш, куди йти?

— Нави відчувають Світове Дерево. Це для нас, як для вас відчувати землю під ногами. Коли ти падаєш, то не думаєш, куди тобі падати. Ти знаєш, що впадеш донизу. На землю. Так і для нава шлях до Світового Дерева. Різниця в тім, що ми можемо вибирати, куди йти. До нього, чи від нього, чи ще куди…

— Золото, не називай себе навом. Ти живий. Ти… коханий… — вона підійшла і спробувала торкнутись його руки.

Тепло від примарної постаті огорнуло Рутенію.

— Я напівживий. Воронів слуга вдало зачарував мене. Напівубив, напівоживив. Частина мене назавжди лишиться у цьому світі. І частина цього світу назавжди лишиться в мені.

— Додамо ходи? — озвався Віт. — Ми ж увійшли одночасно з Вороном?

Думка була слушна. Розмови припинили, Золота вирвався уперед, а вони побігли слідом.

— А що це за холодні струмені? — спитав Віт біжучи.

— Інші нави. Вони не бачать вас, і ви не бачите їх. Але вони відчувають ваше життєве тепло, а ви їхній холод. Ще одна причина поспішати.

— Вони небезпечні?

— Ні. Але спраглі за теплом. Можуть нас затримати.

Холод. Темрява. Не чути навіть звуків власної ходи.

Тихий і холодний світ. Швидше б із нього вибратися.

— Дісталися! — спинився Золота. — Протягніть руки вперед.

— Що це? — вигукнула Рутенія.

Її рука торкнулась чогось теплого, шорсткого і живого. Воно пульсувало, рухалося.

— Коріння Світового Дерева. Пронизує Наву наскрізь. Живить цей світ і з нього ж черпає сили для власного життя.

— Що далі?

— Нагору. По корінню. Чіпляймося і полізли.

Рутенія провела руками у темряві, перебравши кілька коренів, доки знайшла зручний для підйому. Вхопилась і поповзла. Чула, як поруч сопе Віт. Бачила, як легко попереду летить Золота. Відчувала, як поруч сотаються невидимі нитки сили, які живлять Добровін і Боримисл. Нитки Живиці, які передають сили Провіднику й чугайстру. Обірвавши їх, вони назавжди лишаться тут…

Що далі вони піднімалися, то товстішим ставало коріння. Рутенія пожалкувала, що не обрала тонший корінь. Зараз би було саме в раз. Темрява розсіювалася. Тепер це була суміш світла і мороку. Увесь обрій пронизувало коріння. Тонке і товсте, темне і світле. Все ворушилося, мов зміїний клубок. Пульсувало. Напружувалося і розслаблялося. Корінь, що ним піднімалася Рутенія, теж заворушився: почав стрімко підніматись догори.

— Тримайтеся! Дерево нас відчуло. Воно зараз викине нас на повер… — кричав Золота.

Він недоказав. Коріння напружилося, зігнулося, розмахнулося і з чавкотом підкинуло їх вгору. Яскраве світло вдарило в обличчя. Все навкруги закрутилося, полетіло донизу, а потім ринулось догори…

«Ні, це ми летіли догори, а тепер па-а-а-а-а-д-а-а-а-а-є-м-о-о-о!»

Удар об землю виявився на диво м’який. Полежавши кілька секунд, Рутенія розплющила очі й вибралася з купи листя. Обтрусилася. Роззирнулася.

Велика сіра порепана стіна. Тягнеться вперед і назад. Піднімається високо вгору. А там зелені хмари. По стіні повзають мурахи, вгорі літають птахи. Тепло. Світло.

Щось зашурхотіло, й Рутенія відскочила. Це Віт виборсувався з листя, крекчучи і стогнучи. Поруч засяяла Золотина прозора постать. Він усміхався.

— Здається, ми на місці. І здається, вчасно. Ось воно, Світове Дерево.

— Де? — спитали Віт і Рутенія водночас.

— ТА ОСЬ ЖЕ! — Золота вказав на сіру стіну.

— Це… Ну нічого собі… Я думала, це стіна… — захоплено вигукнула Рутенія. — А зелені хмари вгорі… це…

— Листя. Крона Світового Дерева.

Рутенія торкнулася сірої стіни і відчула, яка сила, яка потуга ховається під сірою корою. Як струменять потоки сили, як життя вирує всередині, як необачний крок може всю цю гармонію зруйнувати, вивільнити вибухову силу… Рутенія заплющила очі…

Потоки сили розривають кору. Зміями повзуть тріщини. Стовбур Прави лопається, мов шкірка на печеному яблуці. І звідти струменить некерована, нічим і ніким не стримана сила. Палить, нищить, вибухає, перетворює Яву на попелище. Висмоктує все з Нави, звільняє мертвих. Горить її світ. Зруйновані міста, голодні люди, мертві тіла… Батьки душать дітей, щоб не бачили цього жахіття… Щоб померли без мук… Світ зникає… Попелище… А вгорі літає Ворон. І сміється, регоче, а потім плаче, ридає, корчиться від страх, й сам кидається у попелище ним же і зруйнованого світу…