Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

— Я завжди у тебе вірила. Ще тоді, у рахманському підземеллі, я знала, ти будеш з нами. Я відчувала, що ти ще здивуєш нас. От тільки не знала, як!

— Ну, здивував? І гаразд. А тепер до справи. Ви — до капища, я — на зовнішній вал. Мене там, мабуть, чекають… Та пусти мене на землю! Що мої злидні скажуть?!

Сонце стояло високо, й було тепло. Вони очистили капище від снігу.

— Новий Рік сьогодні уночі, щілина між світами з’явиться рівно опівночі й існуватиме одну коротку мить, — сказав Добровін. — Я проводитиму обряд. Рутенія піде до Світового Дерева.

— Але ж я можу піти лише слідом за кимось. Ти так казав.

— Я піду з нею! — озвався Віт. — Я, здається, зможу…

— У нас є Золота. Він зараз на межі світів.

— Я буду Живицею, — озвався Боримисл. — Я сильний. Недарма я був Чорним Вершником. Я не відьмак, але ж життєва сила у мене є.

Відьмак застогнав і обхопив голову руками. Потім окинув оком друзів. Прислухався — вдалині вже дзенькала зброя. Бій за городище розпочався.

— Несіть сюди Золоту. Швидко. А самі ставайте круг капища. Живицею буду я. Ти, Боримисле, будь поруч. Якщо моїх сил не вистачатиме, використовуватиму тебе.

Вітер ущух. Сонце зайшло за хмари. Посипав густий сніг.

Відьмак Добровін розпочав обряд входження до Світового Дерева.

Ахруман Чорний Ворон розпочав обряд входження до Світового Дерева.

На капищі лежав розпластаний Золота.

На капищі лежала розпластана Русана.

Віт тримав Золоту за руку.

Ахруман тримав за руку Русану.

Боримисл і Добровін трималися за відьмацький посох. Боримисл приготувався віддавати сили.

Навпроти Ахрумана стояла Дзеванна й стискала руками Русанині ноги. Дзеванна була готова віддавати сили Русані. І весь час думала, як лишити Ахрумана там, у Наві. Про це ж думала Русана, зісковзуючи у марево напівжиття-напівсмерті.

Добровін заплющив очі, звів ліву руку і голосно почав читати закляття. Запала тиша.

Ахруман речитативом співав рядки закляття, завченого напам'ять. Закляття, що вказує шлях до тріщини між світами.

Густий туман опустився на капище. Добровін розплющив очі й усміхнувся.

— Навський туман ми викликали. Лишається чекати шпарини. Щойно вона з’явиться, туман полине туди. А ми слідом. Тільки не відходьмо від капища. Цей туман може завести на манівці, показати майбутнє і теперішнє, предків і нащадків, але все це мара! Лиш біля капища ми у безпеці.

Щось ворухнулося в імлі. Ніби війнуло вітерцем і затихло. Хтось заволав про допомогу. Щось завило. Почувся дитячий плач. Вереск. Дзенькіт зброї.

— Це туман. Не руште з місця, — наказав Добровін.

Дзеванна відчула, як поруч щось проповзло. Велике і голодне. Воно хрумкотіло, шамотіло, стогнало й шукало поживи.

— Стояти на місці! — люто прошепотів Ворон. — Ти ж не хочеш передчасної смерті? Зі мною зараз ти в більшій безпеці.

Запала тиша. І враз її розпанахав дикий лемент. Вгорі щось відбувалося. Крики і верещання спадали донизу. Розривали повітря.

— Що б то не було, не рухайтеся. Це полуда, — повторив Добровін.

Гуркіт. Грім. Блискавка. Крики. Волання. Верещання.

Все падає. Летить донизу. На їх голови. І раптом почули голос Добровіна в тумані:

— Втікайте! Тут зараз буде небезпечно!

Боримисл ворухнувся. Рутенія зробила крок.

Туман заклубочився, загустів, потягся клаптями-зубами-руками по здобич…

Боримисл завмер. Рутенія стала на місце.

Звуки вгорі зникли, як і не було. Туман відсахнувся і завмер. Він почекає. Він уміє чекати.

— Тут холодно, — озвалась Рутенія.

— Еге ж. Хоч би яке вогнище… — замріявся Боримисл.

— А тут тепло… — почули вони знайомий голос.

— Золото! Ти…