Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

— Я тут. За капищем. Щойно отямився, замерз як собака. Ходімо, розпалимо багаття, погріємося…

— Золото, покажись, — попросила Рутенія.

— Я тут, неподалік. Зроби крок назад, і побачиш мене.

— Покажись! — крикнула Рутенія.

— Відступи!

— Покажись мені!

— Тут холодно. Я замерз. Якщо ти не підеш, я піду сам. Але більше не повернуся! Ти мене не побачиш!

— Золото! — крикнула Рутенія.

Тиша.

— Золото!

Тиша.

— Золото, я йду! Пустіть мене! — Рутенія запручалась, але виборсатися з дужих Боримислових рук не змогла.

— З ким це ти розмовляла? — спитав він, коли вона заспокоїлася.

— Із Золотою! Він опритомнів! І пішов!

— Ага. А це що? — він повернув її до капища.

Там лежав Золота, у тому ж положенні, що й раніше.

— Рутеніє! Ми мусимо стояти. Думаєш, я не бачив у цьому тумані Русани? Тримайся, відьмо. Ти багато пройшла. Лишилося трохи. Ти ж проходила й складніші випробування!

Рутенія вже оговталась і намагалася зрозуміти, як вона піддалася туману? Невже слабшає? Ні! Просто втратила пильність.

— Боримисле, де Добровін?

Вона стояла поруч і шепотіла на вухо:

— Я наклала на його очі і вуха полуду. Він мене не бачить і не чує. Дзеванно, я прийшла врятувати тебе. Ми зараз тихо підемо й зникнемо. Не дамо йому знищити світ.

— Рутеніє, ми мусимо врятувати Русану.

— Ми не можемо. Вона вже належить Наві. А ми живі. Прошу, лиш крок назад — і він ніколи не знайде тебе в тумані. Ніколи.

Дзеванна завагалась.

— Лиш крок. І всі муки, всі жахіття будуть позаду. Він ніколи нас не знайде.

— Русана…

— Лиш крок… Зроби крок… Зроби крок…

Голос манив, кликав, змушував. Дзеванна відступила назад. У туман. Враз стало гаряче. Все тіло ніби ременями стисло, ні вдихнути, ні видихнути. Вона спромоглася на глухий, тихий стогін. І впала.

Стало легше. Вона вдихнула повні груди вогке повітря і підвелася. Поруч стояв Ворон.

— Я ж казав не рухатися, дурепо! Ще раз — і допомоги не чекай.

— Добровіне-е-е! — крикнула Рутенія у темряву.

Жодної відповіді. Лиш радісно витанцьовують клуби туману.

— Я ж тримав палицю разом із ним… — розгублено мовив Боримисл. — Він послав мене по тебе, а сам… зник…

— Чекай мене тут!

— Я тебе не відпущу. Піду сам.

— Підемо разом. Лишимо Віта наглядати за Золотою.

Вони обійшли капище, і зробили крок назад, у туман. У суцільному молоці годі було розгледіти й пальця на витягнутій руці. Тиша. Тільки шум битви вдалині. Злидні тримають оборону.

Тоді вона прошептала всевидюще закляття.

Все бачу і все виджу, все помічу й не проґавлю, Відьма я, і все прониже зір мій гострий, зір всесильний, зір, що бачить крізь тьму ночі, зір, що бачить крізь каміння, зір, що бачить все на світі!

І побачила за кілька кроків від себе Добровіна. Той бився. Крутив у повітрі палицею, нападав і ухилявся. Падав і підводився. От тільки супротивника у нього не було. Принаймні Рутенія його не бачила. Вона взяла за руку Боримисла, і вони підійшли до Добровіна ближче.

Тепер і Боримисл його бачив. Він схопив його за руку, коли він учергове піднімав палицю для удару. Добровін спробував вирватись, та Боримисл тримав міцно.

— У нас інший бій, Добровіне. — сказав він тихо, і з відьмачих очей спала полуда.

Добровін сперся на палицю. Сумно подивився на оповитих туманом Боримисла і Рутенію. Прислухався до ґвалту на городищенських валах.

Дзеванну навідали по черзі мама, Золота, Віт і Бось. Вона трималася. Прислухалася. Придивлялася. І розуміла — це теж туман. Це теж мана, облуда. Та все одно на серці ставало тепліше від милих серцю облич. Хай і породжених туманом.

Добровін зайняв своє місце на капищі.

— Я мушу проказати молитву Чорнобогові. Так каже книга Невір-землі. Та я не можу осквернити наш шлях чорними словами. Я не вірю, що шлях до Світового Дерева, хай і через Наву, відкривається лиш чорнобожим слугам. Тому хай це буде молитва білим богам, богам справедливості і чистоти!

І вони почали молитися. Слова самі спливали з Рутиних вуст. Вона ніби знала їх усе життя, хоча саму молитву чула вперше.