Артемий Ладознь - Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал

© Артемий Ладознь, 2020

ISBN 978-5-0051-2558-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка

Зобралось було елітство

Злегка впитись, ще й злягтись—

Вшист зепсуто файним містом:

Ся вбрусило на Всесвіть!..

Вірте чи ні, а все почалось саме так: містечко постало Всесвітом, нехтуючи статуси столиць та розмаями континентів! Звісно, тим і скінчилось. Коли то взагалі сумісне з кінцем чогось… Гори понизились, доли піднялись: еліта пильних світу сього з «живих підручників» перетворилась на матеріал та ввідні дані, сировину й деревину, hyle & xylos, та мають шанс ожити через преображення, путь до себе, цілення до цілості…

Сакраментальна заповідь амбітному письменникові – писати лише у разі неспроможності «не коїти того з собою» (та читачем, що з ним кортить неодмінно поділитись чимсь невблаганно страшним, утім розрадою просякнутим) – доведеться переінакшити, адресуючи парафраз читачеві: як спроможетесь, не читайте цієї книги! Надто – її остатньої частини. То чим навіяно отой острах? Іронічно, задля осягнення того, доведеться… таки прочитати. Здаватиметься подекуди, що занурення дедалі важче, та й винагорода рясна не забариться! Тоді зобачить допитливий спостерігач, як фактажна лінія Меридіану Чарна града викриває наявність цілого простору понад Polis Celaniensis ; самий же він із цятки сягає полюса, височіні світлої, всесвіту Рутеніки та її метафізичної Ялґобри . Фест же тезоіменний явить убрус свята справжнього, невідчужуваного, котре всередині кожного (званого), коли є ціле усередині всіх (обраних). Самозвані ж та самообрані матимуть нагоду для чи не остатньої рефлексії, безкровно-чорнильної покути, зцільнення замість «інтегральної» марноти, внутрішньо-зяючої чорноти…

Та ж ми не звірі, і воліємо скоротити спудейові труд, виокремивши основне-хоснівне: потрібною, конче потрібною є… бій-пря. Війна сутнісна, метафізична, сокровенна – як вихід з бійні громадянської. Джігад глибинний задля уникнення криваво-поверхневого, борня горня замість ницого нищення, détente як альтернатива атентатові. Так або ніяк; всі – або ніхто. Бо світом та віком сим правлять не карма (детектуйте у наступній грі, як згадаєте себе у минулій), не каузальність (спільноти інтерактивно-складніші за квантову динаміку), навіть не закони ньютонові, а взаємність – невблаганна та наймилостивіша. Аби виграти битву, потрібно не нарощувати ресурсну мобілізацію (то призведе до ескалаторної симетрії) а, навпаки, скорочувати, – переходом до іншої модальності. Дарувати буття, аби мати буття. Визнавати свободу, бо самим забракне: навколішкування клякне д-цабаня !

Між світлом буття та пітьмою небуття пролягає сіра зона іррелевантної невизначеності, область умовно-престижної нікчемності. Яскравість її строката ледь-кедь межує з глибиною. Індивідуальність її не має спільної части з особистістю та її спромогами, а відтак не вирізняється природою від натовпості. Як не ворогують її природна літеплота з кон’юнктурною пасіонарністю, ледве-що знайомою з візіонарністю. Тих, що обрали нікчемність, марно зголошувати до достоїнства: гідність вони вбачають у належності до елітно-уніформного, модньо-інклюзивного та ворожого до всього, що йме Основу.

Ця земля, з її політичними меридіанами та цивілізаційними паралелями, має своїх героїв. Та їх або забули, або не знають; їх або зраджено, або ж не народжено. Хто ж вони?

А чи не «вондурував» вельмишановний читач, з чого то філософи в нас не вельми у чести? Маю до того гіпотезу: бо зашановано в нас… сучліт. Саме так. Адже є, скажімо, неоліт, а є – СучЛіт. Зі своїми мамонтами та динозаврами, людиноподібними мавпами та хамелеонами, плазунами й одноклітинними, своєю компактною та по-ніцшеанську циклічною хронолоґією з одвічним повторенням коханих чорних міфів. Гаразд, вмовили: мітів, мютів, митів чи як там ще заманеться черговій комісії адаптувати грецьке слово mythos, хай їм грець! Ніколи ні Сковорода (хоч би його «сродна праця» передувала смітовій «невидимій руці»), ані Лариса Косач (попри потуги догодити «свідомій» матері) не посядуть чільного місця вперед сліпих «провідників» (та не кобзарів), аж допоки «інтегральний» націоналізм є останній бастіон «щирої» ідентифікації, приватно-правдивого ґештальту, еталоном для наслідування, апофатичним мірилом-правилом зради.