Артемий Ладознь - Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал

Модератор Вуйків-Бойчишен (що в російськомовній школі, здається, починав Бойчишиним, а втім оті відомості легко можуть виявитись провокацією чи правдою ницою й нижчого щаблю) терпляче дослуховував деталі того, як він «навіть не розуміє, аж наскільки» доповідач «не розумів та й досі не розуміє». Коли ж на жарт було звести або залегко (а тому наче й не зовсім шляхетно), або ж заважко емоційно (і відтак морально ризиковано), було чути, як кремезніла його й без того штучнувата, спуд/л/отавська вимова, час від часу акцентуючи різницю між твердим та м’яким «ч» у південно-західній місцині, що їй – на відміну від центральних чи вкрай-західних (конвертованих Корінізацією та романтикою реконструювання до перших) то не вельми є властиве чи притаманно-імманентне.

Отак він учиняв у відповідь на самопрочин від екс-східняка щодо того, наскільки ж той-бо є східняк, а візаві натомість – западенець. Мабуть, із боку то нагадувало, як «тролі та хом’ячки» свідомісного руху часів не таких віддалених, реагуючи на ворожу тональність навіть вишукано галичанського доробку, радо накидалась із блефуватими остракізмами, інсинуючи те, наскільки ж дописувач є, мовляв, чужий та довірливий до «он-лайн а перекладацького». Іншим варіантом бували зіткнення на ширших майданчиках форумів провідних видань, де подібні іннуендос висловлювались на адресу позаклубників та їхньої нескінченно нерідної мови (так наче ті вдавали з себе земляків), причому з боку тролів, що підозріло підкреслено нагадували про свою нативність, часто-густо перенасичуючи мову ідіомами чи контекстно-телевізійним сленгом, зловживаючи блефом шіболефу. Та коли рідні усталені вирази клацають по вухах, видаючись екзотичнішими за окупантську альтернативу, – чи може направду йтися за рідноспадковість?

Аж діючи так, здавалося, все робиться, аби спростувати власне відстоювану тезу; зокрема нуль-гіпотезу про начебто натуральність received-акценту (модераторського, тролячого), котрим репрезентує не стільки витік-зв’язність, скільки периферію-еклектику. А радше – анекдоти про «ідеал», ейдос-апокрифи, автентику, з котрою давно всі втратили зв'язок і тому довільно кожному самозванцеві є судити про все те, для чого живого мірила не успадковано.

І відтак кожен інтеліґєнтський акцент – чи то полонізований, чи то силувано, чинено-канадиянізований, а частіше – природньо зрусифікований, та однаково інтранзиґєнтський – мав право та рацію. Право – на буття та самобутність, та не на претензію автентичної спадщини від колиски; рацію – у самоствердженні, але ж не у нав’язуванні свого хибкого іншим, не менш системним та органічним дизайнам. Не може бути інакше на землі, де розмаїття споконвіку було іманентним та подавлялося хіба що доцентристами-корінізаторами на пару з їхніми умовними супротивниками – марномрійниками від інтегрального (звісно, не цілісного й аж ніяк не конструктивного) доцентрово-націоналізму, цього рудименту ветхої расової теорії як вінця еуропського гуманітаризму кінця позаминулого – початку минулого століть. Ци Сірка нема, фіст ся зостав? Та най буде, але што-сте пишали ся?

В останні з відведених реґлямєнтом кількахвиль доповідач, продовжуючи попандопулову манеру висловлювати невимовну закоханість на співрозмовникові, вдався був до інакшої стратегії лякання глядацької незайманості дикунськими альтернативами там, де такі начебто нечувані або ж немислимі є. Аж раптом, паруючи запитання про деталі алюзій твору теперішнього (то – до янгольського віщування звички до смерті як оптимістично-трагедійного новонабутого сенсу, а то – до спорідненості між метафорою кобелячого skull h/a/unting та кантіанством з неодмінною констатацією первородства антиокупантської спадщини навіть у цій царині), він многообітно прошепотів, що написане – ніщо супроти наразі не висловленого. (Підкажімо авторові те, що має ще розкритись Трикнижжям : зв’язка gbr/qbl межує з сірозонням hbl, притім маючи несвободу найнейтральнішим спільним.)

– Я таке маю сказати Європі, таке сказати, таке!.. – здавалося, ще трохи, – і Європєєнко озвучить непоправну крамолу, тож ведучий почав видавати ознаки напруження. – Я таке скажу отій Європі, таке скажу… що вона… вона… нє, не можна, бо тут жінки та діти… вона буде…

– …глибоко збентежена? – модератор Вуйків поклав руку на лікоть натхненного оратора, водночас чавлячи ногою його черевика попід столом та переходячи на тон, що не припускав заперечень чи суперечок, бо ситуація ставала дедалі загрозливішою по мірі того, як обличчя Європєєнка надувалось чи то від окремого пункту райдера (вжитого фальстартом або авансом попереду перемоги), а чи від самонагніченої напруги, додатково підкресленої експресією європретцелів, що їх виплітали його руки, в’ючись наче горох чи виноградна лоза, а то на кшталт опари для хлібобулочних виробів, засирих для тендітних шлунків.