Артемий Ладознь - Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал

– Так!.. – не без полегшення видихнув доповідач, самий-бо ще не додумав був, як виходити із становища із задраною планкою посулів та погроз невидимій тіні чи то ворогів, а чи незграбних союзників, видмухуючи пункт рейдера та опадаючи, наче тісто. – От люблю я таке, коли одразу видно філолога! «Глибоко стурбована»: краще й не скажеш! Але того замало. – Модератор укотре напружився, наче готуючись або стрибати навзаєм, або ж ухилятись від лійпфрогінга в бік його та клюбного репутаційного капіталу. – Вона буде не просто вщерть заклопотана; вона мені буде… писєц як понепокоєна!

Вуйків ще намагався врятувати ситуацію, розтопивши лід жартом про передкантіанство як більш вірогідну версію, що могла виникнути на цих теренах десь у п’ятому тисячолітті до нової ери. Та дотепа ледь брижила ефіром («етером»? най буде…), адже майже кожен у залі мав першого лектора та першу лекцію з гісторії, що повідала про мову неокупантську, ген давнішу за санскрит (а всі, хто піддає то сумніву, давно вже «погібоша» – серединну «г» ледь чути – «акі обра» на своїх кафедрах а чи катедрах). Але палацем вже витав дух целанівского пересмішника, що заповнював інтер’єр імперативів ув інваріантно-мак’явелівські чини. Перше: лишень декотрі суть цілі , решта ж приречені слугувати їм засобами – сучлітівська еліта радо мирилася з подібним станом у суспільстві, доки то переносилося й на їхній статус чи «порівняльні права власності» на тлі жаданої «відносної депривації», відповідальної за революції «з жиру» та флешмоби від марнотиняння. Друге: вчиняти так, аби ніхто не зміг відтворити (звісно, йшлося радше про ніцшеанський ідеал статусу за відсутності творчих надпотенцій) – або ж навпаки, щоб усі були приречені на повтор (і тут знову за владу річ – владу над умами, цінностями й оцінками, друзями та коханими, владу, що втілювалася у порівняльних кількостях та пропорціях попри біля-нульову історичну питому вагу: «Мене, мене, текель у-парсин…»).

(Завіса ленієнтності)

Отже, вважаючи себе носієм даної мови як рідної, і на цій підставі залишаєте за собою право – ба більше, вбачаєте обов’язок! – наполегливо рекомендувати те саме всім, хто, на думку пана чи пані, має так само вважати те саме рідним? Та ж не ніяковіє пропонент зі своєї власної, дещо чудернацької, вимови? Синкретична, штучна, синтетична, малоприродна – чи може щось бути кращою рекомендацією? На кшталт провербіального ін’язівця, чия придихова експресія чи не покликана, бува, компенсувати брак відповідності жодному з відомих акцентів? А в мові не окупантський – чи не через брак стандартизованості та еталонів накопичуються подібні ексцеси? Адже що ж вважати за еталон: «пр о сту мову», вочевидь посполитизоване креоле, що вирізняється разюче з мовою грамот та літописів, що з Х століття майже не мінялась, тим мало контрастуючи з сучасними стандартами – порівняно з тою-таки англійською, що ця остання являє мало не прірву між собою та відповідником сторіччя Х.

Кандидатським вирішенням могло б стати добре, глибоке володіння мовою, що її вважаєш рідною – опанування, як і в усіх мовах, безупинне протягом життя, понад банального заучування (так само, як деінде). Втім, коли перфектне володіння властиве винятково фахові (касті) – себто, чимсь іншим людині похизуватись зась, – то се навряд чи матиме педагогіко-політичний ефект. Надто ні – коли навіть фаховості бракує якості. Тоді подібне нав’язування, як така собі емансипація з рабства культурної окупації, саме по собі стає окупацією повновагою: невмотивованою, свавільною, ґвалтівною.

Все вищевказане передовсім стосується непростого контексту, де самий гімн стає першоджерелом непорозуміння чи смислових недочувок. Чи знає, чи може знати бодай хтось із нинішніх, позастандартових носіїв, щ о ж конотує перший рядок, коли не знати, що цілком конгруентним та звичним він був саме носіям галицького, перетравленого польського мовного стандарту (що має перетин із старослов’янською, та менш – із давньоруською). «Не вмерли» – ЇЙ (себто, в неї), а не ЇЇ. Та, знову ж, коли причиною розділення та містифікації стає брак розуміння сакральних символів, чи не спалахуватиме конфлікт і надалі, не вщухаючи за природою? Лиха самоспорідненість …

Ще не встиг попередній іспитований відзвітувати щодо своїх сподівань на предмет квінтесенції неспроможності, маючи на увазі його теорему неможливості перекладу останнього трилера мовою окупанта (вочевидь, посилаючись до тавтологічності клубно-риторичного ареалу у межах власне Клюбу та нетрансльовності нагнічено-солідарної шизофренії за межами отого), аж отсе вже почав вимальовуватись дияльоґ цивілізацій, колізія дискурсів, encounter наративів – тим загрозливіший, що перехід початково-феноменологічного його характеру в онтолоґійний є хіба же питанням часу. Себто, самодияґностування біполярних розладів (читай: невміння балансувати між полюсами та фокусами парадигматико-інституційних альтернатив навіть умоглядно) неможливо уникнути, та довідки про надану пільгу-індульгу на нерозуміння, небажання розуміти та заперечення мислення як виконроба сумління, – а саме, посвяти в підмайстри ложі – на Суді нелицемірному не зарахується навіть у пом’якшуючі медичні обставини…