Артемий Ладознь - Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал

Втім, скидається, й тоді не збагнув новопробуджений, як жеж ото мовиться та балякається. Просто ані слова! І то – попри жертви у вигляді полишеної сім’ї (що відмовлялись вважати лінґву-франка чужинською, невимовну ж франкову – умовно-рідною). Попри наявність вищої гуманітарної освіти, чи ж принаймні дипльому філолоха, котрий мав би був якось змусити та змотивувати до опанування критичного кола дисциплін. Бодай як учиться західносусідня-умовносоюзна у разі потреби погнути спину у кав’ярнях на мийці посуду, а чи західновіддалені-умовнонейтральні – задля єврочайових у демократичних дупомийнях. Стурбований читач вже міг би просякти підозрою щодо ментального стану окремих переселенців, що більший шмат співбесіди приділяють бідканню за свою теорію граничної неспроможності в обраній галузі (що направду мало би спонукати до пошуку альтернатив). Та ж до чого тут геополітика чи плач ярославен від маестрів ліричного жанру? – чудуватиме суворий арбітр, втім не маючи цілковитої рації. Бо людина спромоглася до найбільшого: творчо роздути із власного драматичного кейсу трагедію вселенського масштабу у геть інакшому розтині.

Як же Вам, друже Целан, спромоглося опанувати вільно й окупантські разом з автохтонними, не скаржачись на засилля зсередини черепної скроні чи черевної зони? А втім, кризи ідентичності не уникли й такі. Та й хто не зрікався рідно-особистого задля престижнішого клюбного? Хіба той-таки Франко не микався межи слов’янофільством та німецькістю, безвідносно від того, чи обернеться тутешня звичка зватись іменами «руські люде», «руські женщини» концтаборним (зокрема згодом – медійним) стимулюванням на користь недо- та навіть антируськості як такого собі пререквізиту приватної деокупації, знерабіння, ent-Sowjetisierung?

Стривайте! На суді з прогресивними максималістами як присяжними обвинувачувані чи підозрювані з обох боків можуть заперечити: ніхто-бо «го не неволив, не силував, не спонукав до вивчення жодної з неавтохтонних даній місцині мов. Трішечки міркувань престижу, дещиця нетворкінґа з оточенням, що чавить морально – оце й маєте:

Ця коломийка в якусь мить навіть зазнала візуалізації. Хоч як дивно – у вигляді а кторів шатанівського Унтернету, а саме Лісєїча з улесливо-люб’язного «Центру» та Вольфа з далекої та невблаганно, несамовито рідної й неподільно автентичної периферії. Крайньої країни, краю крайнот . Чи не має ця дихотомія тону самопояснення та самовідтворення? А феномен кобзаревих щоденників, приватних розмов із собов, писаних зненацька лінгвою окупації, як власне й невоління полишити лігво окупанта («а я – тут загину…») – чи легко пояснити поза відступом від зромантизованого анекдоту, зречення поапокрифованого наративу, зради профанного погляду на речі глибинні? І як же легко заступити тендітну лінію мудрості, помінявши місцями чорне та біле: таврувати людей свобідних та самобутніх як пристосуванців та рабів, екзальтованих ж обивателів та безвідповідальних мрійників, добровільних креоле-служок покласти за еталон жертовності – і то винятково через тавтологійну нетотожність двох, чи несхильність пасіонаріїв, осліплених власною тупістю (або ж пасткову зачарованість їхньої пастви їхньою ж тупою непримиримістю), до емпатії.

Але ж чи належить уся ця багнюка важеликів та пристрастеньок – усього цього міщанського неподобства марноти й марнославства, що його зневажали одвічні вигнанці та «безрідні негідники» штибу Германа Гессе й Пауля Целана, та котрий обожнює нова бюргерська інтеліґєнція – чи ладна примірятись до перших, ще й завідомо засуджуючи за апріорну невідповідність, делінквентність за визначенням, defecting за природою, зраду духом?..

Отож наш ясновельможний волав хвилин зо тридцять-сорок (ба навіть п’ятдесят) про нескінченну глибину нерозуміння, результуючих непорозумінь, смислохимер, або семантичних збоїв у ґуґленні смислів в міру бігання сенсу, та поневірянь. З недопросвітленого прозеліта насміхались, роблячи вигнанця та ізгоя з біженця-від-себе (себто, всього, що в ньому визросло за першу та кращу половину життя), дияспорника у вічному екзилі, елліна серед варварів (дехто може слушно уподобати «барбарів») у розсіянні власних векторів та вимірів репрезентації постмодернового мультиверсу складності та мінливості. Чого саме? Може, себе; а може – світу, ревних ідолів чеснот та вибагливих символів віри од жаданого Клюбу. Тоді (як от і ниньки!) він ще не намислив, куди й навіщо тіка… Та головне – набір зручних слів, запозичених з модних дискурсів: такі не годні схибити, еге ж? Хоч тобі дорога дальняя, а хоч – казенний дім. «Би лиш не так, лиш – не з отими!»