Артемий Ладознь - Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал

На талан, наступна авторка мала ся за власного модератора. Звісно, якщо не рахувати редактора перекладу з окупантської, адже подібну деокупацію навряд чи можна довірити людові випадковому. Надто – коли йдеться про тему делікатну та, якщо вірити солодкодарусиним авторкиням та їхнім схвальним критикиням (чи критикесам?), невідчужну від автохтонного дискурсу, патосу та етосу. Отже, йдеться за адюльтер. Ба солодше: про право на проміскуїтет-лайт, геть безневинний на ліберальному Заході (чия терплячість обмежується хіба що розглядом альтернатив собі) та чомусь менш ушанований консервативнішими юрисдикціями. Всіма отими тисячолітніми казусами світотвору, що вочевидь давно мали б позагинатись від власної косності, а коли ні – то нехай вислуховують лекції про найкращі практики. Та ж ні, мовляв, то не хамство; як не є хамством безцеремонно-сакраментальне «а чого ви не розмовляєте…» на подяку за перевід через дорогу. Звіть то елітарно-гречною інквізицією, як волієте: вибору-бо не ймете, окрім як доєднатись (зокрема до позашлюбності) – або знайти себе осміяним (ба гірше – позаклюбним). Та з тим жиють: пам’ятним-бо є й те, як полегко плескали по плечеві похитрі прагматики всіх, хто не приймав їхніх куцих припущень аж до Кризи – аби опинитись у тимчасовім негліже опісля.

Отже, перелюб у світі Східному, де повага до літери іноді так само переважає шану до слова (котрій на заваді стає й майстерність в тому та іншому). Адюльтер за шарі’аа (шар’ят). Справді, навіщо ж іще вештатись краями прадавніми (та архаїчними попри всі новітні «кориснятка»), як не задля: набухатись, спустошити в готелю шведсько-арабський стіл (далекий від халяль та кашрут), а відтак довершити перепхою із найконсервативнішою партнеркою – звісно ж, одданою жоною. (До речі, незвісно, чим подібне рандеву закінчилося б у решті умовно-цивілізованих країн у разі не менш приємного знайомства з чоловіком чи бодай дяддям-браттям романтичної особи. Або у що могла би перерости відсутність у шарі’аа – важачи на небезумовну несхвальність кур’аном – заборони на вживання алкоголю за сорока-п’ятдесятиґрадусної спеки за наявності зброї на всі смаки.)

Здається, всіх рятує – та губить, тратить – нерозуміння. Нерозуміння рідної мови, релігії та культури, що слугує мостом між ними. Всі завчають своє, оригінальне, родове; завчають у гіршому та кращому разі. Призвичаюючись до звичаїв. Малокритично, патворчо-потворно сприймаючи нав’язане з-понад . Плутаючи сірою зоною між «адат (місцеві практики, нейтральні щодо приписів), «адаб (вища ухвала згідно релігійних канонів та поза ситуативних фетв) – та проміжним неідеальним. Звикаючи до біполярної диялєктики та навчаючись не ставити зайвих запитань, не здоймати вирію там, де пекло не забариться випередити Страшний суд з його світлом просвітлення.

Зрештою, чи їхати дивитись святині, успадковані від паганських часів джагілії? Де важко сказати, чи схвальний (муба х ) ханіф-критерій натикається на змішану етимологію, що не розрізняє між ідоло- та богоклонством, а остання буквиця «та-марбута» у назві божества «ла/ т /дедалі ризикованіше розмиває контур істини. Чи їхати оглядати автентичну архітектуру? Та чи мислима як така, являючи ф’южн візантійських куполів та Романеск-фасадів і арок, адат-орнаментів з переважанням геометричних паттернів та за відсутності будь-яких «адаб-вимог щодо інтер’єрів (отож під месджіди віддають новозанедбані кірхи й костели европські).

Чи важко зашпортатись та оступитись у «високому контексті», де одна й та сама h-r-m основа єднає «священне» та «заборонене», чоловічих поручителів та гарем? Де так само споріднені джігад та іджтіхад (ретельне вивчення питання та пошук відповідей для остаточного судження). Але перше, звісно ж, коротше та «зрозуміліше». Передусім – лицемірам та примітивним екстремістам. Що їх ніде не бракує, і над усе – на Заходопівночі, де ловитва відьом та лінчування були лишень декотрими проявами клубного гніву та несприймання чужого й малоконтрольованого. Де інквізиція бодай вдавала намір слідувати процедурам та змагальним процесам, із елементами важення голосів свідків – зрештою, десь як це практикується за шарі’а! А оскільки те й се недосконале, то обмеженість закону компенсується порівняно низькою частотою (або ж імовірністю) правозастосування крайнього, максималістичного, екстремістського. На відміну, знову ж, від того, що практикується західними неформальними інститутами та «м’якою» силою суспільних медіа. Просто вкажи перстом та гукни: «Не наш!» То буде не концтабір, не трудовий ГУЛаг, навіть не фільтраційний карантин (адже подвиги Гаїн-Геїр Рендом (надамо й їй чільного умовного!) підчас гуверівського маккартизму важко відтворити в усій красі, наче втілюючи спотворено-збочений категоричний імператив чи його заперечення). То буде страта-лайт, легкий злам кар’єри, інституційоване аутодафе. Бенґ-бенґ! Бінґо! Ви на олівці Клюбу, під прицілом наших «миро-/муро-/моро-творців». Глибинна держава (DeSta, GeSta..) розчавить вас! – чи не отак нинішні media vigilantes «селебрують» перемогу над менш лояльними колегами, як півстоліття тому – за Гаїн-Геїр Рендом, наче окрема стаття бюджету homeland security, контр-інсурґєнтного підрозділу кишенькових вісл-/уїсл-бловерів?