Артемий Ладознь - Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал

Та повернімось до адюльтеру як роду екстрим-спорту, подорожі, виклику. Чомусь авторка зосередилася саме на фізіологічній екзальтації, до душевних переживань підкрадаючись настільки обачливо, наче заздалегідь вибачалась перед клюбною авдиторією, частина котрої може бути позбавлена самої здатності зазнавати чи відчувати щось подібне, а решта – просто давно забула оте відчуттєве. Тож звужено до зрозумілого: секс на межі смерті, еротична ерратовність межує з танатичними фантазмами. Криза віку, пошук себе, мінливо-плинна ідентичність – все розкривається поступово, являючи повнішу та точнішу мапу трагедії та мерзот установлевого запустіння. Коли людина пізнає, що бігти власне нікуди. Ніде ся подіти, коли біжиш від себе, зрікаєшся себе поза любовного самозречення – наче марний труд, без наснаги й будь-якої надії. Наче ідеал корпорації, де кожен є раб, гвинтик. Останнї – бо не відає свого остаточного внеску. Перше – адже не має нетто-активів, аж доки не виплатить кредитів, бо інакше сяде до в’язниці (точнісінько як тисячоліття тому). Ба гірше: доки не доведе лояльність щодо Клюбу, інакше просто не матиме нагоди си працювати, ринкувати-ярмаркувати, сім’ю творити-ґаздувати. Купувати-продавати – аж допоки не дасть поставити собі на чоло чи десницю печатку звіря-мамони. Що йому вклоняються замість Бога: некоректно ж бо є порушувати рівноправ’я добра та зла.

Тому наразі – адюльтер-як-оддушина? Хіба ти не хочеш не нести жодної відповідальності? Хіба трагедію Анни герр Тольстой вбачав у недосконалій, неподільній любові (що не залежить від ладу, режиму)? Чи не в обумовленості інституціями, необхідності нести відповідальність уздрівав він драму, та чи не за те обожнює його Клюб, же він-бо наче натякав (анахронічно-ретроспективно) на неможливість подібних жертв у світі штибу нинішньої Заходопівночі?

Але ж – о, жахіття! – авторка, здається, дійшла крамольного висновку про марноту міграції до кращих гаваней, де tradeoffs /розміни зостаються, компроміси постають – нові. Отже, Анни сьогодення мають іще більше підстав стрибати під потяги, керуючись своїми потягами, бо вимірів складності й полюсів порожнечі стає дедалі більше. І ніхто нікому не годен надати право на зраду, ніхто окрім себе – собі самим. Здається, вона наблизилася до подібного висновку: все замикається на собі та самосприйнятті. Та чи «так» вона зрозуміла свій власний умовивід, або ми – її?

Перш як зраджувати Бога, себе, смисли, мислення, сумління – чи певні ми, що біжимо до кохання, любління себе? Чи знаємо, як це – любити себе направду, а чи можливо се за зради всього зрадженого? Чи, можливо, надалі пишатимемось нерозумінням наче родом «шляхетного» мовчання, віддаючи перевагу екзальтованим гаслам та емоційним нісенітницям як мірилу «творчості», вважаючи, що для нас, розумників, право на нерозуміння переважає обов’язок мислити – шукати щоразу заново?

Гадки нейму, щ о саме мала на увазі авторка. Мені на мить здалося, що дві книги, мною написані напередодні та облишені «під сукном» могли бути як витоком, так і продовженням її щирих дошукувань. Зокрема – ця тема про здатність до дивування – первісну, первинну, дитячу… Міг сказати, що наше зіткнення не випадковість – не може бути, зважаючи на численні перетини. Чи дежавю? химери? Так чи так, вдався до нісенітниці, що схильна посилювати непорозуміння: розкрив був рота, аби вимовити щось розумне «щодо хараму та худуду», про фактичну малозастосовність зіна-кейсів у шаріатських юрисдикціях саме по-через марнодоказовність на тлі надмірності покарань… Може, воно й на краще, що вона нічого не розчула через численні ангажементи до селфі-сесій. Може, й оманюю себе…

Наступна сцена дещо нагадувала чи то високий суд гісторії над митцем, а чи не менш преложений комітет із спадщини та доробку винуватцевого. Та в кожному разі, зібрання безсмертних, уособлене тріумвіратом Інтранзиґєнта-Райхлоса-Трилоба та кількома гостями – легатами Клюбу, було покликано винести вирок тому, хто був або вимушеним біженцем, або ренегатом одразу двох конкуруючих ідентичностей, або жертвою злиття-збігу обох ролей.

Першими взяли слово гості, обмежившись зачитуванням чи рясним цитуванням без умовиводів (гаразд: «виснувань»), так наче почувши важкий дух суперечки, що ось-ось мав накинутись на них у вигляді мішанини осуду та захоплення. Захоплення цінностями Клубу та осуду за їх наслідки, що зрештою зробили з носія кількох дискурсів удавано-змушеного зрадника одного з них (відтоді – панівного) у сенсі незречення інших, а отже – жертвою, що нібито має завдячувати собі своїми ж поневіряннями.