Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

І читав Ахруман молитву Чорнобогові. Моторошно стало Дзеванні. Хотіла вуха затулити, та не могла. Руки не слухались.

Добровін витяг з-за пояса довгого ножа. Відпустив посох, за який вони трималися разом із Боримислом. І гортанним голосом прокричав у туман:

І полоснув ножем свою руку. Бризнула кров. Краплі її полетіли над капищем, впали на Золоту, на камінь, прорізали чорно-червоними струменями білий туман, засвітилися, спалахнули.

Жертву прийняли.

Ахруман впився зубами собі у вени, і щосили рвонув.

Чорна кров розлетілася бризками, прорізаючи туман, загорілася, запалала. Вже не кров струменіла з його жил, а червоний вогонь. Запахло горілим м'ясом.

Чорні боги прийняли жертву.

Світи скриплять. Час крутиться змієм, намагаючись перетворити коло у спіраль. Вогонь плавить годинник життя. Час горить. Старий час відходить, новий наступає. Весь гігантський механізм Усесвіту заворушився, щоб закрутити нове коло часу, нове коло життя.

Час-змій крутиться, прагнучи піймати себе за хвіст. Час-змій набирає обертів.

Снопи іскор розлітаються, обпалюючи богів, Чорних і Білих.

Час-змій сьогодні при владі. Він керує, він головний. Це він визначає долю світу, долю Всесвіту, долю богів і людей. Він може спинитися — і все замре. Затихне. Але він цього не зробить. Бо лиш свою долю він визначити не може. Його доля — це коло, що вічно прагне перерости в спіраль. Його доля — крутити вогняне коло, ловити власного хвоста й тим наближати Новий Час, Новий Рік.

Наближати власну смерть. І власне народження. Зіткнення. Народження і смерть. Любов і ненависть. Чорне і біле. Світло і темрява. Час ніжно торкається наших душ, і від його доторків все закипає, вкривається попелом і опіками. Час ніжно душить себе, вбиває й змушує народжуватись. Знову і знову. Щодня і щоночі, щороку, щостоліття, щотисячоліття…

Час щомиті наближається ближче й ближче до свого хвоста. Час уже майже настиг. Роззявлена пащека. Передчуття болю і судом. Раз…

Світ здригнувся. Темрява-світло вибухнули. Туман закрутився. Туман відчув біль. Світ розчахнувся навпіл, і поповзла невидима людському оку тріщина.

Городища Старого Бога затремтіли. Туман посірів і рвонувся до капищ.

Над капищем з’явився Золота. Примарний. Тьмяний. Ледь видимий. За ним світилася тонка шпарина, в яку струмував туман. Примарний Золота, Золота-Провідник махнув рукою, запрошуючи за собою.

— За ним! — вигукнув Добровін.

Віт вискочив на капище й пішов до Золоти. Той повернувся до тріщини обличчям і увійшов у неї. Чугайстер, не роздумуючи, теж ступив у світло. Рутенія, розриваючи заціпеніння, кинулася за ними.

Дзеванна побачила, як Русана роздвоїлась. Ось вона лежала на капищі одна, а ось — над непритомним тілом стоїть її двійник, чистим, прозорим поглядом дивиться перед себе, потім оглядає своє тіло внизу. Підводить погляд, і натикається ним Ворона. Враз очі темніють, сповнюються відразою. Губи кривляться.

Ворон посміхається.

— Вперед! — кричить Ахруман. — Або ніколи не вернешся з Нави! І її загубиш, — вказує на Дзеванну.

Русана мовчки повертається до кривавої шпарин, що висить над капищем.

Спочатку була темрява. Потім прийшло світло.

Попереду шли дві світлі постаті. Віт і Золота. Йшли повільно, обережно, мовчки. Рутенія їх наздогнала.

— Це і є Нава? Я нічого не бачу, — сказала вона. — Крім вас.