Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Бренда відклала вбік комп’ютер, випростала ноги й розсміялася:

— Чоловіки! При всій вашій винахідливості, ви страшенно непрактичний народ. І ледачий до того ж. Замість роздобути нагрівач і деталі для генератора, ви через свою лінь мерзли всю ніч.

Відчувши, що починаю впрівати, я зняв камзол, берет і розстебнув два верхні ґудзики сорочки.

— Це я винен. Брендон надто захоплений думками про Дану, щоб звертати увагу на такі дрібниці, як холод.

— Ага, — сказала Бренда. — Ти вже розкусив його! І що думаєш?

— У Брендона гарний смак. Дана чарівна дівчина. — Я підійшов до стола й переглянув зроблені Пенелопою ескізи герба нашого майбутнього Дому. Здебільшого це були дракончики в різноманітних позах, але серед них я побачив дещо новеньке. — Чудовий задум! Червоний дракон з білим єдинорогом. Те, що треба.

— Це моя ідея, — сказала Бренда. — Мені спало на думку, що раз ти одружуєшся з Дейдрою, то було б лоґічно об’єднати ваші фамільні герби в один. Таким чином, і дракони будуть ситі, і єдинороги цілі.

— Не думаю, що це сподобалося Пенелопі, — зауважив я.

Бренда ствердно кивнула:

— Спочатку вона обурилась, але потім визнала, що я маю рацію. Дуже неохоче — та все ж визнала.

Я зітхнув, сів на м’який стілець і став розглядати ескіз. Поле герба було розділене навпіл подвійною косою рискою; у лівій верхній частині був зображений дракон, що встав дибки, а в правій нижній — тендітний довгогривий єдиноріг з гордо відкинутою головою. Обидві міфолоґічні тварини виглядали як живі; дракон промінився силою й мужністю, єдиноріг був утіленням грації й жіночності. Те, що Бренда сприймала як механічне поєднання двох картинок, для Пенелопи було сповнене сексуальної символіки. Не дивно, що Брендина ідея викликала в неї протест — адже вона одразу побачила в образі дракона та єдинорога мене з Дейдрою…

— До речі, — запитав я. — Де Пенелопа?

— На камбузі. Сказала, що корабельний кок кепсько готує, і вирішила сьогодні пригостити нас розкішним обідом.

Я всміхнувся:

— Тепер зрозуміло, чому на палубі так мало людей. Мабуть, весь екіпаж зараз спостерігає за тим, як принцеса з роду Пендраґонів куховарить.

— Це точно. — Бренда встала з ліжка, вступила босими ногами в капці й підійшла до мене. — Артуре, ти не подумай, що я тисну на тебе. Просто хочу знати, коли збираєшся представити нас Джерелу.

— Коли завгодно, — відповів я. — Чекаю на ініціативу з вашого боку, бо теж не хочу на вас тиснути. Бачу, що не всі готові до цього.

— Твоя правда, — кивнула сестра. — Брендон зараз явно не у формі. У нього саме настала релаксація після звільнення від маминих інтриґ. Та й думки про Дану забирають багацько часу.

— А Пенелопа?

Бренда трохи забарилася з відповіддю.

— Сподіваюсь, ти мене правильно зрозумієш, Артуре. Твоя дочка гарна дівчинка — але ще молоденька, майже дитина. Пенелопа звикла до спокійного, розміреного життя, вона створила свій затишний світ, де немає місця проблемам глобального масштабу. Їй чужі владні амбіції, її честолюбство цілком задовольняється рамками образотворчого мистецтва, і вона не впевнена, чи потрібна їй взагалі така могутність. Її лякає перспектива звалити на себе відповідальність за долю Всесвіту.

— Мені вона не казала про свої сумніви.

— І не скаже, бо боїться розчарувати тебе. Але я б не радила вести її до Джерела. Принаймні найближчими роками. Нехай ще підросте.

— Мабуть, твоя правда, — погодився я. — Ну а ти, сестричко? Готова до зустрічі з Джерелом?

— Жодних проблем. Коли завгодно. Хоч зараз.

— Воля твоя, — сказав я, підвівшись зі стільця. — Зараз так зараз.

— Що я маю робити? — запитала сестра.

— Анічогісінько. — Я підступив до неї впритул, обійняв за плечі і викликав Образ Джерела. — Це дуже просто.

На відміну від переміщень у просторі, подорож до Безчасів’я не супроводжується втратою ваги й фіолетовою імлою; це явище іншого порядку. Ми відчули короткочасне запаморочення і тут-таки опинилися в іншім місці, біля підніжжя знайомого мені пагорба.

Бренда відсторонилася від мене і з інтересом роззирнулася довкруги.

— То це і є центр Всесвіту?

— Мабуть, так. — відповів я. — До речі, що ти бачиш?

— Лілову траву, зелене небо, пагорб, квіти… А чому ти питаєш?

— Мені здається, що все це ілюзія.

Бренда нахилилася до землі, зірвала найближчу сріблясту квітку й понюхала її.

— Якщо це ілюзія, те дуже правдоподібна… Ой!…

Квітка станула в її руках і тієї ж миті з’явилася там, де щойно була зірвана.