Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— І як?

— Скажу, що опанування Формотворчих потребує ретельної підготовки, і роздам усім претендентам книжки, які вони мають вивчити. Наші чаклуни — люди здебільшого освічені, дуже цінують знання і сприймуть це як належне. А до Причастя допускатиму лише після суворих іспитів — і насамперед тих людей, що мені потрібні.

— Ха! — просяяв Морґан. — Хитро задумано! Так ми вигадаємо навіть більше ніж рік.

— Сумніваюся. Мине кілька місяців, і перші запричащені збагнуть, що наукова підготовка хоч і корисна, але не конче необхідна.

— Не біда. Це будуть вірні люди, вони мовчатимуть.

— Можливо, — погодився я, втім, без особливої впевненості.

А Дейдра з полегкістю зітхнула:

— Я знала, Артуре, що ти знайдеш вихід.

Я запитливо глипнув неї:

— Ти назвала мене Артуром? То хто ж я для тебе?

— Важко сказати. Я плутаюся відтоді, як довідалася про твоє минуле. Подумки я вже давно називаю тебе Артуром.

Ми обмінялися усмішками.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Кризу ми трохи відстрочили. Тепер треба вирішити, як і коли мені постати перед підданими.

— Про це ми вже думали, — відповіла Дейдра. — Нашій чаклунській знаті відомо, що відстань для тебе не проблема. Але щоб не шокувати простий народ раптовою появою, тобі краще прибути в Авалон як звичайній людині.

— Атож, — кивнув Морґан. — Давай зобразимо все так, ніби ти повертаєшся з далекого Царства Світла. Почнеш з якоїсь окраїни, де ще не знають, що ти король.

— Наприклад, з Лохлану, — запропонував я. — У Каер-Сейлґені ніхто не називає мене „ваша величність“.

— Отже, вирішено, — сказав Ферґюсон. — Попливеш по річці в Авалон. Гарна ідея.

Я зустрівся з замріяним поглядом Дейдри.

— Пам’ятаєш?… — тихо мовила вона.

— Так, люба, — відповів я. — Чудово пам’ятаю. Це була незабутня подорож. — І вже подумки додав: „Наш медовий місяць.“

Дейдра почула мене.

— Це до болю нагадує мені верхів’я Міссісіпі, — замислено проказав Брендон, що сидів поруч із мною на лаві біля борта корабля. — Штат Мінесота, Земля Хіросіми.

Був ранок другого дня нашої подорожі по річці Боан. Погода була паскудна, небо запнули хмари, віяв холодний вітер з півночі, але дощу, на щастя, не було.

Я відвів погляд від блокнота, куди записував одні імена, а інші викреслював, і подивився на брата.

— Це і є Міссісіпі. Тільки в цьому світі такого слова ніхто не чув, бо тут ніколи не було індіанців.

— Правда? — мляво сказав Брендон. — Я не знав.

— Річ у тім, — став пояснювати я, — що тут аналог Берингової протоки дуже широкий, і азіатські племена не змогли подолати її. Тож Лоґріс до появи європейців залишався незаселеним.

Брендон мугикнув:

— Ти не зрозумів мене, Артуре. Я від самого початку взяв собі в голову, що Лоґріс — це Британія, а Лохлан знаходиться десь у Шотландії. — Він зняв з голови картатий берет з бомбоном і скептично подивився на нього. — Спрацював старий стереотип: Артур, король бриттів.

— А де твої вуха були… — почав я, але потім згадав, що в той час, коли я розповідав Бренді й Пенелопі про геоґрафію Землі Артура, Брендонові вуха були на Землі Хіросіми, де він обдзвонював знайомих психолоґів, щоб передоручити їм своїх пацієнтів. — Хіба ти не знаєш, що більшість дослідників легенд раннього артурівського циклу давно дійшли висновку, що Лоґріс — це аналог північноамериканського континенту?

— Ніколи цим не цікавився, — відповів брат. — Можливо, через те, що це був Брендин коник. Ми намагаємося бути різними. — Він зробив паузу і з гіркотою додав: — Але нічогісінько в нас не виходить.

Як я вже встиг переконатися, тісний емоційний зв’язок між Брендоном і Брендою обтяжував їх обох — та разом з тим вони були б дуже нещасні, якби ці узи раптово розірвалися. Цілком можливо, що тоді б вони просто збожеволіли від внутрішньої самотності — тієї самотності, що є нормальним станом для всіх людей, крім таких унікумів, як близнюки. Я одночасно жалів їх і заздрив їм.

— Отже, — по нетривалій мовчанці озвався Брендон. — Лоґріс, це аналог Америки?

— Північної, — уточнив я. — А тутешня Південна Америка називається Атлантидою і населена переважно вихідцями з Ґреції та Італії. Обидва континенти були відкриті майже одночасно, дванадцять сторіч тому: Лоґріс — кымрійськими мореплавцями з Уельсу, Атлантида — візантійцями. Першими колонізаторами Лоґрісу були кімри-валійці, згодом до цього процесу долучилися інші британські племена, а також кельти з Ґаллiї, скандинави та германці всіх мастей. В часи короля Артура в Лоґрісі існувало понад десяток держав, а дві найбільші з них — власне Лоґріс, населений переважно бриттами, і германо-скандинавський Ґотланд — вели непримиренну боротьбу за сфери впливу. Ворогували між собою й самі кельти. Заслуга нашого прадіда полягала в тому, що він об’єднав усіх вихідців з Британії в єдину державу, і це дозволило Лоґрісові стримати експансію германців і скандинавів на південь.