Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— А потім свої ж кельти скинули його з престолу, — меланхолійно зауважив Брендон. — І мало не вколошкали.

— І слава богам, — сказав я. — І що скинули, і що не вколошкали. Завдяки цьому він потрапив до Екватора й заснував Дім Світла. Зрештою, тільки через підступництво Гіломана Лейнстера ми з тобою з’явилися на світ. А що ж до Лоґрісу, то він все одно залишився могутньою державою, хіба що верховну владу в ньому захопили скотти.

Брендон знову глянув на свій берет і глибокодумно вирік:

— Добре, що спідниці вийшли з моди.

— У Лохлані й у сусідніх ґрафствах кілти ще носять.

— Тут розмовляють ґельською мовою, і це виглядає природно. Зате в Авалоні вся знать говорить кімрійською, а хизується в шотландських костюмах. Кумедно.

— Не набагато кумедніше, ніж шотландці, що розмовляють англійською, — заперечив я. — Куди більше мене вражає одержимість нашого прадіда, що нав’язав Царству Світла свою рідну мову. Знаєш, раніш мені це здавалося природним, але тепер моє друге „я“ на ім’я Кевін МакШон диву дається. Адже скотти теж хотіли змусити весь Лоґріс розмовляти ґельською, але їх було замало, і в результаті вони самі перейшли на кімрійську. А тут один чаклун, хай і надзвичайно могутній, щойно зійшовши на престол, заявляє своїм новим підданим, що вони мають користатися його мовою. Як не смішно, це йому вдалося.

— От і добре, що вдалося, — сказав Брендон. — Інакше нам довелося б писати справа наліво якісь карлючки.

Я розсміявся:

— Але ти сноб, братику!

Він вимушено всміхнувся мені у відповідь:

— Аж ніяк. Просто зараз у мене кепський настрій.

— Чому?

— Бо втомився байдикувати.

— То займися чимсь корисним.

Брендон зітхнув:

— Мені ліньки. Не хочу нічого робити, хочу просто відпочити. Ти старший за мене, Артуре, але ти не уявляєш, як це — прожити десять років у постійній напрузі. Наша мама… Я її дуже люблю, та вона аж надто турботлива. Так піклувалася про моє благо, що не давала мені ані хвилини спокою. А моє благо вона трактувала однозначно — ти розумієш як саме. Тепер я дозволив собі розслабитися. Я нічого не роблю, ні про що не думаю.

— Зовсім ні про що? — хитро примружившись, запитав я. — Навіть про одну чарівну дівчину з Авалона?

Наступні кілька секунд я спостерігав, як братові щоки спочатку рожевіють, а потім стають яскраво-червоними.

— А що… як ти здогадався?

— З Брендиної поведінки. Останніми днями вона знай розпитувала мене про Дану. І, певно ж, на твоє прохання.

— А от і ні. Я її не просив. Просто вона відчула… е-е, мій інтерес.

— Але ж ти бачив Дану лише один раз, — зауважив я. — Та й то через зачаровану калюжу. Як це ти вклепався?

— Сам не збагну, — сумовито відповів Брендон. — Це, що називається, з першого погляду. Ба навіть не погляду, а… з першої думки. Не знаю, як це трапилося — чи ти щось наплутав, коли чарував дзеркало, чи вона невміло з ним поводилася, — але в ту мить, як ти отримав виклик, я на секунду відчув її присутність. Не просто почув адресовані тобі думки — контакт був набагато глибший. Я доторкнувся до самої її істоти.

— Ого! — приголомшено мовив я. — І ти… тобі нічого…

— Анітрохи. Навпаки, мені стало дуже приємно й затишно. Я ніби впав у легкий наркотичний транс. А потім побачив її, почув її голос… і втюкався по самі вуха.

— Гм-м, — тільки й проказав я. Із моєї пам’яті зринув один вкрай неприємний спогад майже сорокарічної давнини. Я багато б віддав за те, щоб забути цей сумний епізод часів моєї юності — але, на жаль, з пісні слів не викинеш. Поки я живий, поки я пам’ятаю, хто я такий, зі мною будуть і ці спомини — гіркі й болісні…

Її звали Ребека, або просто Бекі. Вона була проста смертна, до того ж єврейка — а в моєму рідному Домі, з певних історичних причин, вельми неприязно ставилися до її народу. Проте я кохав Бекі, навіть збирався привести її в Сонячне Місто й назвати своєю дружиною.

Та перш ніж вчинити так, я вирішив упевнитися в Ребекиних почуттях до мене. Я був ще молодий і нерозважливий; я знехтував порадами старших, які постійно твердили нам, юним чаклунам, що дуже небезпечно зазирати в думки інших людей, а надто ж — у самісіньку їхню душу, де криється найпотаємніше і найінтимніше. Я хотів знати, що насправді думає про мене Бекі, як насправді до мене ставиться.

І я дізнався. Переконався, що вона любить мене понад усе на світі, щиро й самовіддано. Та це вже не мало аніякісінького значення — бо тієї ж таки миті моє кохання до неї вмерло. Я сам убив його, зазирнувши Бекі в душу. Хотів перевірити її почуття, а натомість перевірив свої. І вони не витримали такого випробування…