Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Вона… не ображається, що я кинула її?

— Нітрохи. Пенелопа все розуміє.

Діана втомлено заплющила очі.

— Що тут коїться? — почувся здивований шепіт Морґана.

— Чергове чудо перевтілення, — так само пошепки відповів Колін. — Та ще й крутіше за попереднє.

— Я бачила дивний сон, — озвалася Діана, не розплющуючи очей. — Дивний і страшний. Про те, що втратила тіло… його спалили Формотворчі.

— А потім?

— Не пам’ятаю… Все як у тумані… Це був жахливий кошмар!…

— Добре, що не пам’ятаєш його, — мимоволі вихопилося в мене.

— Так… це дуже добре. У моєму сні дівчина… її звали Дейдра… вона сказала… коли я пам’ятатиму про вічність, яку провела в царстві тіней, то збожеволію… — Діана розплющила очі й усміхнулася. — А насамкінець Дейдра подарувала мені своє тіло. Смішно, правда?

Я спробував розсміятися, але не зміг, лише дико вишкірився. В Діанинім погляді промайнула тривога.

— То це… був не сон? Я…

— Заспокойся, рідна. Все вже позаду. Тобі нічого хвилюватися. Найголовніше, що ти жива, а решта — дрібниці.

Діана підняла свою руку ( Дейдрину руку! ) і глянула на неї.

— Це не моя рука. Я почуваю її як свою власну, але… це не моя рука!

— Люба…

— То Дейдра мені не наснилася? Я справді втратила тіло?

Я зітхнув і коротко відповів:

— Так.

Якийсь час вона мовчала, уважно розглядаючи свої ( тепер уже свої ) руки. Потім сказала:

— Допоможи встати, Артуре.

— Але…

— Я хочу переконатися, що здатна ходити. Я мушу знати, що тіло слухається мене. Інакше точно збожеволію.

Проти цього я не мав що заперечити. З моєю допомогою Діана встала і, загорнувшись у плед, обережно зробила кілька кроків. Колін, Морґан і дівчата дивилися на неї як на повсталу з могили… а власне, так воно й було.

— Здається, все гаразд, — полегшено констатувала вона.

— Так, — підтвердив я.

— Здається, в мене гарні ноги.

— Вони чудові.

— Схоже, я висока і струнка…

— Так.

Діана зміряла неуважним поглядом присутніх і підійшла до стіни, де висіло дзеркало. Побачивши в ньому своє відображення, вона захоплено зойкнула, і мені навіть довелося притримати її, щоб не впала.

— Тобі подобається? — запитав я.

— Ще б пак! Раніш я була просто гарненькою, а тепер… тепер я неперевершена красуня! Ти кохатимеш мене і в цьому тілі, Артуре? Так?

— Як бо інакше, — відповів я, міцно обійнявши її.

— Нарешті ми разом, любий. Більше ми ніколи не розстанемося.

— Більше ніколи.

Я зустрівся поглядом з Даною… Господи, що ж тепер?!!

„Я така щаслива, Артуре,“ зовсім недавно сказала Дана. „Така щаслива, що мені страшно. Знаєш, іноді я боюся, що все це — сон.“

„Тоді ми обоє спимо і бачимо сни,“ відповів я. „Однакові сни. Казкові сни.“

Ми прокинулися…

Що ти накоїла, Дейдро? Що ж ти накоїла?!

Ти не вмієш ненавидіти, але вмієш мстити. Твоя помста така витончена, що я нічим не можу дорікнути тобі. Я щиро вдячний за твоє жорстоке милосердя, за те, що ти зруйнувала моє сімейне щастя, повернувши мені колишню любов, за те, що моя старша донька знайшла матір, а я знову знайшов біль…

Дякую за все, Хазяйко Джерела.

Квітень 1994 — жовтень 1995 рр.,

червень — серпень 2004 р.