Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Але ти… е-е… твоє нове тіло… воно людське?

— Думаю, так. Я почуваюся людиною, почуваюся жінкою. Єдине, чого я не можу, це мати дітей.

— О! — мовила Дана, співчутливо дивлячись на неї. — Мені так шкода, сестричко.

Дейдра підбадьорливо всміхнулася їй:

— Не жалій мене, люба. Я маю свою дитину — Джерело. Йому належить уся моя материнська любов, уся турбота, вся ласка. Саме з цієї причини Діана не змогла отримати плоть від Джерела, не змогла присвятити йому себе цілком.

— Через Пенелопу? — запитала Бронвен.

Дейдра ствердно кивнула:

— По-людськи це можна висловити так: Джерело надто ревниве й еґоїстичне, воно не бажає бути одним з дітей, воно хоче бути єдиним.

— Нарешті воно домоглося свого, — сказав Колін. — Його можна привітати. Воно має чудову матір.

Вони обмінялися розуміючими поглядами.

— Дякую, брате. Ти завжди думав про мене краще, ніж я заслуговувала.- Але ж ти жорстока, тітонько, — озвалася моя донька. — Навіщо так лякати нас? Могла б залишити своє колишнє тіло в Джерелі.

Дейдра зітхнула, підійшла до канапи і присіла… біля себе.

— Це було понад мої сили, — сказала вона. — Мені стільки казали, що я сама досконалість, усі так захоплювалися моєю красою… Знаєте, у глибині душі я й досі переконана, що на світі немає гарнішої за мене. Дурниці, звичайно… — Дейдра піднялася, взяла з найближчого крісла плед і накрила ним своє колишнє тіло по груди. Потім повернулася до нас. — Мені треба йти. Не можна надовго залишати Джерело без догляду. Приходьте в Безчасів’я, буду рада кожному з вас. Приводьте тих, хто, на вашу думку, гідний Сили; та останнє слово я залишаю за собою.

— А як щодо обряду з каменями? — жваво запитав Морґан.

— Контакт бажаний, він полегшує проходження Шляху Посвяти. Я наполягатиму на його присутності, але без колишніх обмежень. Ви можете бути Провідником Монґфінд.

— Дякую, міледі. — Морґан аж розплився в задоволеній усмішці. А я подумав: бідолашна Бренда. Хоча сестра, здається, не дуже цим переймалася.

— Дейдро, — запитав я. — Ти не знаєш…

— Знаю.

— Та чому Діана не сказала, що ти маєш стати Хазяйкою?

Дейдра кілька секунд пильно дивилася на мене, перш ніж відповісти.

— Розумієш, Артуре, кожній формі сущого властиве прагнення до самозбереження. Амеба хоче бути амебою, людина — людиною, а суть — суттю. Ти розмовляв з матрицею особистості Діани, з її суттю, а суті здатні провидіти майбутнє — вірніше, його можливі варіанти. Схоже, жоден з варіантів майбутнього не влаштовував суть Діани.

— Я не зовсім розумію тебе.

— Незабаром зрозумієш. Дуже скоро… До зустрічі.

Сказавши це, Дейдра пішла в Безчасів’я.

А інша Дейдра, моя дочка, смикнула мене за рукав.

— Тату, що робити з тіткою… з її колишнім тілом?

Я зітхнув:

— Спитай щось простіше…

— Артуре! — покликала мене Бренда. — Ти тільки глянь.

— Що там? — Я швидко підійшов до канапи. — Що діється?

— Щось дивне. Дуже дивне. — Бренда тримала Дейдру за руку й розгублено дивилася на мене. — Пульс почастішав, став сильніший… Вона оживає!

На досі блідих щоках почав проступати рум’янець. Укриті пледом груди розмірено здіймалися в такт диханню.

— Вона передумала, — прокоментував Колін. — Повертається.

Дейдрині повіки затремтіли й повільно піднялися. Якийсь час вона блукала затуманеним зором по стелі, потім її погляд прояснився, надбав осмисленого виразу… Але це не був Дейдрин погляд! У глибині її смарагдових очей мені привиділись інші очі — ясно-сині, такі знайомі й рідні…

МІТРО! ЗЕВСЕ! ІСУСЕ!…

— Артуре, любий… Я знайшла тебе…

Мені відчайдушно захотілося вщипнути себе за руку. І я вщипнув. І відчув біль. Але це ще не значило, що я при здоровому глузді. Біль залишається болем навіть для божевільних.

— Діано… ти?…

— Хто ж іще… Хіба не впізнав?

Я закашлявся:

— Що ти, рідна… Звісно, впізнав.

Діана ( о боги, моя Діана! ) спробувала встати, але тіло погано слухалося її.

— Лежи, — сказала їй Бренда тремтливим від хвилювання голосом. Вигляд вона мала причмелений. — Ти дуже слабка. Тобі треба відпочити.

Діана уважно придивилася до неї.

— Ти на когось схожа. Ти… мала Бренда?

Сестра нервово всміхнулася:

— Як бачиш, уже не мала. Відтоді минуло багато років.

— Скільки?

— Двадцять сім Основного потоку.

— Двадцять сім років, — повторила Діана. — Так довго… У нас є дочка, Артуре…

— Знаю, рідна.

— Як вона?

— Нормально. Вона вже доросла. Незабаром побачиш її.