Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Ми з Брендою пішли за нею. Вітер зі свіжого бризу перетворювався в ураган, сині жарини злітали аж до самого неба й падали на нас вогненним дощем, навіть крізь одяг обпалюючи шкіру. А втім, це було приємно.

Дейдра зупинилася біля мармурового парапету й повернулася до нас.

— Ну ось ми прийшли. — Вона поклала руки мені на плечі і зазирнула в мої очі. — Серцю не накажеш, Артуре. Я кохаю тебе.

Що я міг відповісти?

— Мені дуже шкода, люба. Шкода, що так вийшло.

— Не шкодуй, Артуре, минулого не повернеш. Може, так і мало бути. Може, так було визначено. Тепер мене ніщо не тримає — ні любов чоловіка, ні прив’язаність до дітей.

— Ах, Дейдро…

Вона відсторонилася від мене й обняла Бренду.

— Ми лише недавно познайомилися, але ти для мене як рідна сестра. Я люблю тебе.

— Я теж, — відповіла Бренда і схлипнула.

Вони поцілувалися. Потім Дейдра недбало скинула капці і без нашої допомоги скочила на парапет. Вона зняла халат, під яким більше нічого не було, і простягла його Бренді, але вітер вирвав з її рук одяг, підхопив і жбурнув у вир. Щойно торкнувшись до розбурханої води, халат спалахнув синім полум’ям і зник.

Дейдра стояла перед нами цілком гола, а її золотаво-руде волосся розвівалося на вітрі. Дивлячись на неї, я просто не міг не згадати нашу першу зустріч на галявині біля лісового озера… Моє серце защеміло.

— Дейдро! — гукнув я. — Ми були щасливі, коли кохали один одного. Це тривало недовго, але ми були справді щасливі.

— Так, Артуре. Ми були щасливі, — відповіла Дейдра і ступила в безодню.

Джерело миттю заспокоїлося. Вітер негайно ущух, і тиша задзвеніла в наших вухах.

— От і все… — тільки й встигла сказати Бренда, перш ніж Джерело вибухнуло.

Я отямився на канапі у вітальні замку Каер-Сейлґен. Поруч зі мною сиділа Бренда й енергійно протирала очі — мабуть, щойно прочумалася. Колін, Морґан, Дана, моя донька і Бронвен не звертали на нас уваги. Вони з’юрмилися навколо сусідньої канапи і про щось перешіптувалися. На тій канапі… Боже! Там лежала Дейдра — гола, нерухома. Її розкішне волосся було розкидане по подушці, обрамляючи неприродно бліде, безживне обличчя…

Мов підкинутий пружиною, я скочив на ноги й кинувся до неї.

— Дейдра!… Як вона?

Колін похмуро глянув на мене:

— Кепські справи.

— Вона жива? — запитала Бренда.

— Не зовсім, — відповіла Дана. — Але й не мертва. Пульс слабкий, але є, всі життєво важливі орґани функціонують нормально, хоч і сповільнено.

— Кома?

— Певно, так. І то дуже глибока. Нам ніяк не вдається привести її до тями. Що сталося?

— Дейдра занурилася в Джерело, — сказав я. — А потім… Потім наче вибухла термоядерна бомба. Це все, що я пам’ятаю.

— А ти, Брендо? — запитав Колін.

— Те ж саме. Джерело поводилося незвичайно…

— Воно й зараз поводиться незвичайно! — вигукнула моя донька. — Мовчить, не відповідає мені. Не пускає в Безчасів’я. Не дозволяє керувати Образом… Я геть безпомічна, тату!

— Вже ні, — почувся знайомий голос. — Джерело потребувало часу, щоб здобути Хазяйку. Тепер воно знову до ваших послуг.

Цей голос пролунав для мене дисонансом з реальністю. Я дивився на Дейдру, що лежала нерухомо, не виказуючи ні найменших ознак активності… а проте вона говорила!

Врешті я зорієнтувався, повернув голову… і знову побачив Дейдру. Вона стояла посеред кімнати, одягнена в усе біле, як наречена. На її коралових устах грала усмішка — не сумна і не весела, а просто усмішка, тепла і приязна.

Я знову перевів погляд на канапу — там лежала Дейдра. І водночас вона стояла перед нами, сповнена життя, і всміхалася.

— У мене галюцинації? — не дуже впевнено промовив Морґан.

— Не думаю, — відповів я, втім, також без особливої впевненості.

— Ніяких галюцинацій, — сказала Дейдра в білому. — Я реальна. Я — Хазяйка Джерела.

— А це… — Бренда затнулася і просто вказала на іншу Дейдру, що лежала на дивані.

— Це моє колишнє тіло. Довелося розстатися з ним у Джерелі.

— О Мітро! — вигукнув я, вражений жахливим здогадом. — Ти стала безтілесною?! Як Діана…

— Ні.

Дейдра підійшла до мене і простягла руку. Я боязко доторкнувся до неї — на дотик вона була теплою та м’якою, цілком людською. Я міг заприсягтися, що це Дейдрина рука; я безліч разів цілував її, я пам’ятав кожну її лінію, і цю мушку на зап’ястку, і цей аромат її шкіри…

— Джерело достоту скопіювало моє колишнє тіло, — пояснила Дейдра. — Зовні я мов дві краплі води схожа… на себе. Але тепер я плоть від плоті Джерела — як і належить справжній Хазяйці.