Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Путівку в Безчасів’я, — замість них відповіла Дейдра-старша. Вона сиділа на канапі поруч з Даною, одягнена у квітчастий халат, і мала набагато спокійніший вигляд, ніж інші, хоча саме її чекала зустріч з невідомим. Я вразився такому самовладанню.

— Бренда вважає, — додала Дана, — що нам не варто проводжати Дейдру всією юрбою.

Я схвально кивнув, бо й сам так думав. Крім усього іншого, Дейдра почуватиметься ніяково, роздягаючись догола в присутності сімох людей, троє з яких — чоловіки.

— Думаю, двох досить, — сказала Бренда. — Ти, Артуре, як глава Дому, і одна з наших Хазяєчок. Але хто саме — вони не можуть домовитися.

— Це маю бути я, — озвалася донька. — Хоч я несправжня Хазяйка, та однак Хазяйка. Моя присутність при передачі влади обов’язкова.

— Так вимагає Джерело? — запитав я.

Дейдра-менша розгубилася:

— Ну… власне…

— Воно нічого не вимагає, — зловтішно прокоментувала Бронвен. — Йому це по барабану. А позаяк я старша за віком…

— У-тю-тю! Бабуся Бронвен! Тримаєте, зараз я впаду…

— Годі, — сказав я. І запитливо глянув на старшу Дейдру: — Кого вибереш?

— Бренду, — без роздумів відповіла та.

По тому, як нишком усміхнулася сестра, я зрозумів, що вона сподівалася на таку відповідь. Бренда навмисно спровокувала сварку Бронвен з моєю донькою, щоб Дейдра не обрала жодну з них.

— Інцидент вичерпаний, — твердо мовив я, припиняючи будь-які протести з боку незадоволених. — До Джерела йдемо ми з Брендою.

Дана рвучко обняла Дейдру-старшу за плечі і сказала:

— Нас не можна назвати сердечними подругами, але… Я завжди любила тебе.

Дейдра поцілувала її в щоку.

— Я теж люблю тебе, — відповіла вона і встала з канапи. — Давайте не влаштовувати сцен. Зрештою, ми не на похоронах. Я лише занурюся в Джерело. І все.

Колін нервово всміхнувся:

— Щасти тобі, сестричко.

— Ні пуху, ні пера, — додав Морґан.

— До біса!

Бронвен мовчки поцілувала Дейдру, а моя донька буденним тоном сказала:

— За мить побачимося, тітонько. Передавай Джерелу вітання від його колишньої Хазяйки.

— Неодмінно передам, — пообіцяла Дейдра. І до мене: — Я готова, Артуре.

— Тоді рушаймо.

Я взяв її та Бренду за руки і дав Образу команду перенести нас трьох у Безчасів’я.

Ми з’явилися не біля підніжжя пагорба, як це було раніше, а на самому його вершечку. Небо над нами мерехтіло інтенсивніше, ніж звичайно, сяяло значно яскравіше, а в напрямку Джерела дув легенький вітерець.

— В Безчасів’ї ще ніколи не було вітру, — здивовано зауважила Бренда. — Як ти почуваєшся, Дейдро?

— Чудово, — відповіла вона, роззираючись довкола. — Справді чудово.

— І тобі не страшно?

— Ніскілечки. Тут так мило, так затишно… навіть попри цей вітер. По-моєму, він посилюється.

— Мені теж так здається, — сказав я. — Джерело ніби кличе нас до себе. Ходімо.

Ми спустилися з пагорба і ввійшли в гай величезних зелених дубів. Цього разу їхнє фіолетове листя шуміло на вітрі, а гілля скрипіло. Вітер дедалі дужчав.

— Знаєте, — озвалася Дейдра. — У мене таке дивовижне відчуття, наче все довкола — продовження моєї істоти. Мені так хочеться злитися з цим небом, з цією землею, з травою, з деревами…

Я подивився на натхненне лице Дейдри і не помітив жодних ознак страху, сум’яття, розгубленості. Вона впевнено йшла назустріч своїй долі. Вона вже знала , що це — її доля, її справжнє призначення; це те, задля чого вона з’явилася на світ.

Я подумки сказав Бренді:

„Діана не помилилася.“

„Так,“ погодилася сестра. „В цьому немає сумнівів.“

— Даруйте, — винувато мовила Дейдра. — Але я чую вас. Я нічого не можу вдіяти. Намагайтеся думати не так голосно.

По моїй спині пробігли мурашки. Як завжди в таких випадках, я згадав Ребеку і мені стало боляче… Якщо вже зараз Дейдра чує чужі думки, то що буде далі? Щойно зустрівши людину, вона зненавидить її…

— Ти ж знаєш, Артуре, я не вмію ненавидіти, — спокійно відповіла Дейдра. — Може, тому Діана обрала мене.

Ми вийшли на прогалину й побачили розбурхане Джерело. Воно вивергало в усі боки міріади синіх жарин, його зазвичай спокійні води неслися по колу, а в центрі утворилася глибокий вир, що втягував у себе повітря, породжуючи вітер у Безчасів’ї. З кожною секундою круговерть води ставала стрімкішою, а вир глибшав і ширшав…

Дейдра захоплено завмерла.

— Як це прекрасно!

— І трохи моторошно, правда? — додав я.

— Аж ніяк, — відповіла Дейдра і сміливо попрямувала до Джерела.