Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я труснув головою, проганяючи непрохані спогади. А Брендон витлумачив цей порух по-своєму.

— Що, не віриш? Атож, розумію, в це важко повірити. Всередині кожної людини стільки бруду, що лише вона сама може терпіти її, та й то не завжди. А для стороннього побачити її, доторкнутися, відчути — у кращому разі огидно. Все це так — але ж мають бути винятки. Ті самі винятки, що підтверджують загальне правило; винятки, без яких це правило стає безглуздим. З Даною був саме такий виняток, і замість усього найгіршого, що в ній є, що є в кожному з нас, я побачив найпрекрасніше. Можливо, мені допоміг досвід спілкування з Брендою. Ми навчилися терпіти бруд одне одного, як свій власний; у певному сенсі він у нас спільний. І стосунки між нами схожі на ставлення інших людей самих до себе: дещиця презирства, чимала частка скепсису і безмежна самозакоханість.

— Мабуть, ви не уявляєте себе один без одного, — сказав я.

— Ще б пак, — кивнув Брендон. Потім підозріло зиркнув на мене і додав: — Але якщо ти натякаєш…

— Боронь боже, — поморщився я. — Ні на що не натякаю… І знаєш, брате, мені здається, що ви з Брендою почасти самі винуваті, що вас підозрюють в інцесті. Ваші безнастанні запевнення, що між вами нічого немає, не було й бути не може, справляють зворотний ефект. Я, скажімо, вірю вам, бо хочу вірити, а проте мушу визнати, що ваш зайвий запал насторожує. Якби я був об’єктивний до вас, то, мабуть, пригадав би прислів’я, що диму без вогню не буває.

Брендон був явно збентежений моєю відповіддю. Він ніяково відвів погляд, дістав з кишені сигарету і закурив.

— Добре, Артуре. Ми з Брендою врахуємо твоє зауваження. І до речі, про дим та вогонь. Щоразу, як мова заходить про Дану, твій голос невловимо змінюється. Стає теплішим і ніжнішим. З чого б це?

Ціною неймовірних зусиль мені вдалося зберегти незворушний вираз обличчя.

— Ти що, ревнуєш?

— Так, ревную, — чесно зізнався Брендон. — Ти, мабуть, вирішиш, що це несерйозно, бо я й справді бачив Дану лише кілька хвилин і перемовився з нею заледве парою слів, але… — Він зам’явся. — Ну, словом, я вважаю, що їй дуже пасуватиме червоно-золота туніка й вінець королеви Світла.

Чомусь я нітрохи не здивувався. Може тому, що й сам у думках приміряв до неї корону Авалона… Я зітхнув, забрав у Брендона сигарету, швидко докурив її й викинув недопалок за борт. Потім сказав:

— Твої ревнощі не за адресою, брате. Не стану критися: між мною й Даною таки є… ну, певна симпатія. Але ми лише друзі — і по всьому. А от кого ти справді маєш стерегтися, то це Морґана Ферґюсона. Заради Дани він навіть хоче розлучитися з дружиною. Тож раджу тобі не ловити ґав, інакше спіймаєш облизня.

Поки він обдумував щойно почуте, я видобув з кишені невелике округле дзеркальце. Брендон збирався встати й відійти убік, але я жестом звелів йому залишатися на місці.

Брижі… Туман… Контакт.

Я побачив Данине лице в обрамленні вогненно-рудого волосся, безладно розкиданого по подушці. Вона сонно всміхалась і часто кліпала очима. Я ледве стримався, щоб не замилуватися нею в присутності Брендона.

— Привіт, Дано, — сказав я. — Вибач, що розбудив.

— Привіт, Артуре, — відповіла вона. — Все гаразд, я вже давно прокинулася. Але ніяк не можу встати.

— Чому? Занедужала?

— Та ні. Просто нудьгую. Після твого повернення ми з Дейдрою ще не сварилися.

— Це ж чудово!

Дана зітхнула:

— Можливо. Але я так звикла до наших сварок, що тепер почуваюся ні в сих ні в тих.

(Як вам це? Ні, жінки — це щось незбагненне…)

— Між іншим, — сказав я. — Ти пам’ятаєш мого брата Брендона?

— Такий невисокий, білявий, вродливий? Дейдра казала, що з тобою прибув твій менший брат. Це він?

— Так. І зараз теж нудьгує. Може, понудьгуєте разом? — З цими словами я сунув у руки розгубленому Брендонові дзеркальце. — Удвох воно й веселіше.

Не даючи їм часу опам’ятатися, я встав з лави й подався до кормової частини корабля, де розташовувалися наші каюти. На півдорозі до мене долинув братів голос:

— Доброго ранку, міледі… Е-е, а можна я називатиму вас на ім’я?

Що відповіла Дана, я вже не розчув. Та навряд чи вона стала заперечувати.

У просторій каюті, яку займали наші дівчата, я застав лише Бренду. Одягнена в рожеву піжаму, сестра сиділа на широкому ліжку, підібгавши під себе ноги, й возилася зі своїм ноутбуком.

— Привіт, Артуре, — сказала вона, не перестаючи натискати клавіші. — Як спалося?

— Нормально, — відповів я. — Тільки трохи змерз уночі… — Тут я замовк, бо в каюті було жарко. Під ілюмінатором стояв електричний камін, підключений до невеликого генератора, що черпав енергію від Формотворчих. — От чорт! Як це ми з Брендоном не додумалися?…