Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

„Також. Але я врівноважена дівчинка, мене непросто вибити з колії. Я вже відпочила, почуваюся свіженькою, оце зараз повечеряю і гайну знайомитися з тутешніми населеними світами.“

„Не зникай надовго,“ попередив я. „Бо хвилюватимуся.“

„Все гаразд, Артуре, вранці повернуся.“

Ми попрощалися і перервали зв’язок. Я встав з ліжка, викликав Образ Джерела і запалив у канделябрах свічки. Потім дістав сигарету, закурив і став думати.

Що ж трапилося, хай йому грець? Я заснув у Безчасів’ї й розраховував гарненько виспатися, не втративши ані секунди в матеріальному світі. Але прокинувся в Дейдриній спальні лише наприкінці доби, причому спав так міцно, що не реагував на виклики Морґана — а він, певна річ, неодноразово намагався зв’язатися з мною.

Схоже, це штучки Бронвен. Мабуть, вона повернулася, побачила, що я сплю, розсердилась і сказала: „Ти нехтуєш мене, бо любиш Дейдру? То забирайся спати до неї!“ І я забрався…

Двері тихо заскрипіли, розчинилися, і в кімнату ввійшла чарівна рудоволоса дівчина в розкішній вечірній сукні з синього оксамиту. Я не гаяв ні секунди — тут-таки кинувся до неї, схопив її в обійми і припав спраглими вустами до її солодких вуст. Вона розгубилася, а проте ніжно й палко відповіла на мій поцілунок.

А за мить я відсахнувся й ніяково проказав:

— Перепрошую, Дано… Я думав, це Дейдра.

Я збрехав, і Дана зрозуміла це. Я відразу впізнав її, щойно вона ввійшла, але вже не міг стриматися. Я втратив над собою контроль, коли побачив її. Я геть утратив розум!…

Цілу вічність ми стояли, розгублено дивлячись одне на одного. До дійсності мене повернув горілий запах. Озирнувшись, я побачив, що навколо сигарети, яку впустив, коли кинувся до Дани, почав жевріти килим. Я швидко затоптав жарини, а недопалок переправив мікро-тунелем у найближчу помийну яму. Тим часом Дана зачинила двері.

— Даруй, я не знала, що ти вже повернувся, — сказала вона. Якось само собою ми перейшли на ти, хоча раніш для наших стосунків була характерна зайва офіційність.

— Шукаєш Дейдру? Її тут немає.

— Знаю. Зараз вона дає бенкет на честь іноземних послів, що прибули засвідчити повагу майбутній королеві Лоґрісу. — Дана сумно всміхнулася. — Ще три місяці тому я влаштовувала такий самий бенкет.

— Мені шкода, що так сталося, — винувато сказав я.

Дана хитнула головою:

— Я не ображаюся, Кевіне… чи Артуре? Як тепер тебе називати?

— Як хочеш. Мені байдуже.

— І все-таки ти Артур. Король Артур… — Дана пройшла вглиб кімнати й сіла в крісло біля вікна. — Знаєш, це звучить так незвичайно.

— Розумію. Коли я народився і батько вирішив назвати мене Артуром, родичі були проти. Для них це ім’я асоціювалося лише з однією людиною — з великим королем, засновником нашого Дому.

— А в нашому роді цього імені боялися. Як вогню, як дурної прикмети, як пристріту. Коли хтось із кімрійських лордів називав свого сина Артуром, ми, Лейнстери, сприймали це як виклик, як демонстративну непокору королівській владі.

Ми замовчали. Дана блукала поглядом по спальні, а я замилувано дивився на неї. Мій потяг до Дани не мав нічого спільного з тою похітливою жагою до Бронвен, що мучила мене все літо. Зараз у мені домінувала ніжність. Я хотів бути поруч з нею, чути її мелодійне контральто, що часом збивалося на хлоп’ячий тенор, дивитися на неї — як вона ходить, як сидить, як схиляє набік голову, коли щось каже, як невимушено поправляє сукню, як прибирає з обличчя свої непокірні кучері…

— Якось негарно вийшло, — нарешті сказала Дана. — Мабуть, Дейдра не знала, що ти тут. Інакше попередила б мене.

— Ви ночуєте разом? — здогадався я.

— Вже два тижні. Злі язики почали пліткувати, що Дейдра знову взялася за старе і за твоєї відсутності плутається з Ферґюсоном. Тож вона попросила мене спати з нею.

— А чому тебе? Вас не назвеш задушевними подругами.

— Саме тому Дейдра звернулася до мене, — пояснила Дана. — І плітки негайно припинилися. Всім відомо, що я б не стала покривати її походеньки.

— Ясно, — сказав я і присів на край ліжка. — Але іншого не розумію. Чому ви з Дейдрою, даруй на слові, як кішка з собакою?

— Швидше як дві гримучі змії, — уточнила вона. — Торохтимо й кусаємося. Щиро хочемо налагодити дружні стосунки, та ніяк не вдається. Щовечора миримося, обіцяємо більше не сваритися, клянемось у вічній дружбі — але з ранку все починається знову. Перше, що ми робимо, прокинувшись, це знаходимо привід для чергової сварки.

Ні, подумав я, розумом жінок ніколи не збагнути, і судити їх за чоловічими мірками так само безглуздо, як вимірювати довжину кілограмами. При всьому своєму раціоналізмі, розсудливості та практичності, вони геть-чисто відкидають звичайну лоґіку, протиставляючи їй щось зовсім несосвітенне і недосяжне для чоловічому розумові — так звану лоґіку жіночу.