Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Чари розвіялися, Бронвен, — сказав я. — Це вже в минулому.

Вона квапливо забрала руку і аж знітилася.

— Так, я відчуваю. Моя казка скінчилася… дурна казка для дурного дівчиська. Я просто насолоджувалася тим, що тебе вабить до мене, і проґавила слушний час, коли могла скористатися з цього. А тепер пізно…

— Ти ще зустрінеш своє кохання. Своє справжнє кохання.

— А ти і є моє справжнє… моє єдине. Я хочу тебе, лише тебе, ніхто інший мені не потрібен.

— Це дитячий романтизм, — спробував напоумити я її.

— Аж ніяк! — заперечила Бронвен. — Я вже доросла. За моїми підрахунками, мені незабаром виповниться двадцять чотири.

— Правда? — здивувався я. — Ти ухистилася прожити вісім років за п’ять місяців?

— Атож. Ночами я відвідую світи, де час тече дуже швидко. На один мій день в Авалоні в середньому припадає двадцять днів у подорожах. Я багато мандрувала, чимало бачила, вивчила різні мови, прочитала безліч книжок, спілкувалася з розумними й цікавими людьми, а багато чоловіків пропонували мені руку та серце — адже скрізь, крім Лоґрісу, я буваю у своїй новій подобі. — Бронвен всміхнулася, а на її віях заблищали сльози. — Але я відкидала всі пропозиції — і одружитися, і просто переспати, — бо є на світі той єдиний, для кого я бережу свою невинність.

— Бро…

— Помовч, будь ласка. Ти не розумієш мене… поки не розумієш. Та це нічого, я зачекаю. Колись ти відповіси на моє кохання — якщо не з любові, то з розуміння і співчуття.

— Жалість принизлива, Бронвен, — м’яко промовив я.

— Я кажу не про жалість, а про розуміння. Про те саме розуміння, що невдовзі прийде до тебе. Тоді ти зрозумієш мої почуття і поспівчуваєш мені. Не пожалієш — а саме поспівчуваєш.

З цими словами вона розвернулася й пішла вгору по схилу пагорба.

— Бронвен! — гукнув я.

Вона зупинилась і озирнулася:

— Що?

— Як там Емріс і Еріксон?

Кілька секунд Бронвен мовчала, потім відповіла:

— Емріс мій брат, і я дбаю про нього. А для Еріксона вже почалося пекло за життя. Я саме збираюся подивитись на його страждання. Хочеш зі мною?

Я заперечно похитав головою.

— А дарма, — сказала Бронвен. — Я оселила його у світі, де кожен наступний день схожий на попередній, де небо весь час похмуре, а сонце ніколи не визирає з-за хмар. Еріксон не відчуває ні голоду, ні спраги — їжі й питва в нього вдосталь. Але немає людей, з якими міг би спілкуватися, і немає хлопчиків для його мерзенних забав. До нього приходжу лише я — приблизно раз на рік за його власним часом. У тому світі час минає набагато швидше, ніж у нас, Еріксон поступово старіє, а я щораз з’являюся перед ним така ж молода.

Бронвен пішла далі до вершини пагорба.

„Оце так,“ подумав я, дивлячись їй услід. „Винахідливе дівча! У своєму віці додумалася до такої витонченої помсти…“

Я розлігся на траві і блаженно розслабився, але сон ніяк не йшов до мене. Я думав про обіцянку Бронвен, що дуже скоро зрозумію її, і це не давало мені спокою. Адже вона слів на вітер не кидає…

Я думав про Коліна, що поступився мені короною й пішов у невідомість, можливо, тримаючи на мене зло…

Я думав про Морґана і Дейдру, чиїми стараннями став королем…

Я думав про Дану, яка, напевно, була ображена на мене. Бо це з моєї вини вона не стане королевою…

Я думав про мою місію засновника нового Дому, і думав про те, як його назвати — Домом Джерела, Домом Авалона, або ж, без зайвої скромності, Домом Артура. Перебираючи різні варіанти назви, я врешті заснув…

Мене розбудив виклик через Сапфір.

„Хто?“ запитав я в напівсні.

„Бренда. Ти в нормі, Артуре?“

„Так, майже виспався.“

„Ага, зрозуміло. Ти так міцно спав, що мені ледве вдалося докликатись до тебе.“

„Я в Безчасів’ї,“ ліниво відповів я. „Тому ти не могла…“

Аж тут до мене дійшло розуміння ситуації, я остаточно прокинувся й розплющив очі. Я не побачив над собою мінливого неба Безчасів’я; натомість розгледів у присмерках балдахін, а роззирнувшись, переконався, що лежу на застеленому ліжку в Дейдриній спальні. Крізь фіранки на вікнах пробивалося місячне світло…

— От холера! — вилаявся я вголос.

„Що сталося?“ стурбовано запитала Бренда.

„Власне, дрібниці. Тільки й того, що змусив Морґана чекати… До речі, котра година?“

„Пів на одинадцяту.“

„Чарівно! Як там Пенелопа і Брендон?“

„Ще сплять. Мабуть, не прокинуться до ранку. Стрибок через нескінченність дуже вразив їх.“

„А тебе?“