Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Найдужче хвилювалася Пенелопа. Вона міцно тримала мене за руку, і я відчував її нервове тремтіння. Брендон мав незворушний вигляд, але я розумів, що він лише вдає спокій, а насправді гранично напружений. А от Бренда переживала найменше — схоже, її невгамовна цікавість і жага до пригод перемогли природний для всіх людей страх перед зустріччю з невідомим.

Наближаючись до бар’єру нескінченності, я наказав усім трьом від’єднатися від Формотворчих. Нас огорнула фіолетова імла, на зразок тієї, що виникала при вході в Тунель, але наразі це було явище не статичне, а динамічне. За секунду ми пролітали через мільярди світів, і щосекунди їх ставало дедалі більше. Надходив критичний момент, коли за скінченний проміжок часу нам належало проминути нескінченну їх кількість…

— Готуйтеся! — гукнув я, і ми ступили в нескінченність.

Ми провалилися в безодню й досягли її дна. Те, що чекало нас там… Навіть надра наднової зорі видалися б теплою купіллю в порівнянні з тим несамовитим шаленством стихій, що коїлося навколо нас. У математиці є такий символ: „ ∞“ — вісімка, покладена на бік, абстракція, що позначає нескінченну величину. Тут ця абстракція ставала реальністю, тут геть усе вимірювалося в символах нескінченності. Тут була точка дотику Порядку й Хаосу, тут Янь та Інь накладалися один на одного, вступаючи в безпосередній контакт. Градієнт ентропії тут був нескінченний, потужність Формотворчих також нескінченна. В один момент Порядок виривав із безодні Хаосу еони і створював світи, а вже наступної миті Хаос знову поглинав їх. Ми бачили, як народжувались і вмирали галактики в мікроподобах Великого Вибуху. Це був перманентний Раґнарок, у якому не було місця ні простим смертним, ні безсмертним чаклунам. Тут була люта боротьба двох стихій на межі, де закінчується їхня влада.

Мій Образ Джерела оберігав нас від неминучої загибелі в цих катаклізмах. Він допоміг нам безперешкодно подолати бар’єр, і за хвилину ми знову мчали звичайним Тунелем повз звичайні світи — тепер уже Серединні, прилеглі до Джерела.

Мої супутники вражено мовчали, приголомшені всім побаченим і пережитим. Я спеціально продовжив наш рух за інерцією, щоб дати їм час опам’ятатися.

— Брате, — нарешті вичавив із себе Брендон; голос його лунав незвично хрипко. — Ти могутній! Без тебе ми не мали б жодних шансів…

— Я знала, що так буде, — сказала Бренда. — Бо була знайома з граничними умовами. А проте… Якщо Бог є, то хай він буде проклятий, що створив таке пекло.

— Бідолашна мама, — тихо мовила Пенелопа.

Відчайдушним зусиллям волі я примусив себе не думати про Діану і про те, що спіткало її в нескінченності. Оскільки ми вже були в Серединних світах, я скористався Образом Джерела і перемістив нас із Тунелю прямісінько на Землю Артура — у світ, де прожив останні двадцять років і який вирішив назвати на честь свого прадіда. За місцевим часом моя відсутність тривала трохи довше місяця.

Ми опинились на узліссі, в безлюдній місцині, але неподалік від дороги, що вела до замку Каер-Сейлґен. Ще напередодні я вирішив, що найкраще з’явитися в Лохлані, на моїх власних землях, де я був повновладним господарем.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі. День був по-осінньому прохолодний, дув сильний північний вітер. Бренда негайно поставила обидві свої валізи на землю, видобула з однієї тепле манто й накинула собі на плечі.

— І що далі, Артуре? — запитала Пенелопа, мерзлякувато пощулившись. Брендон люб’язно запропонував їй свою куртку; вона подякувала і вдягла її.

— За півтори милі звідси мій замок Каер-Сейлґен, — сказав я. — Але ми не можемо отак зразу переміститися туди. Хоча це чаклунський світ, тут поки невідоме явище тунельного переходу, і якщо ми з’явимося в замку нізвідки, нас, чого доброго, вважатимуть демонами. Тому нам доведеться сісти на старих добрих конячок і в’їхати в Каер-Сейлґен належним чином. Правда, сама моя поява разом з вами в цих краях викличе багацько питань, але я тут хазяїн, і ніхто не стане вимагати від мене пояснень.

— Авжеж, — погодився Брендон. — Феодалізм має свої переваги — якщо, звісно, ти сам феодал… Між іншим, Артуре. Формотворчі тут справді „кусаються“. І дуже боляче.

— А я вже встановила контакт, — похвасталася Бренда. — Через Сапфір. Виявляється, це раз плюнути.

Поки Брендон і Пенелопа зосереджено проробляли „це раз плюнути“, сестра поцікавилася:

— А де візьмемо коней? Поцупимо в тутешніх циганів?