Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Втім, до Брендонової допомоги я вдаватися не збирався, позаяк події розгорталися в цілковитій відповідності до мого сценарію. Те моє закляття, що позірно було зруйноване ізоляційними чарами, насправді спрацювало. Я складав його дуже довго, але воно було варте цього. Я не хотів вступати в силову боротьбу з Агнцями з їхніми Знаками Янь, тому вирішив схитрувати. Моє надскладне закляття пробило в ізоляції крихітну, зовсім непомітну дірочку, і, на відміну від решти присутніх, я мав зв’язок із зовнішніми силами…

— Ви не думаєте захищатися? — запитав Гаральд, бачачи, що моя Ескалібур досі висить на поясі. — Це похвально. Вам зарахується покірність волі Господній.

Я вирішив дати йому останній шанс:

— А як же Бренда? Вона непричетна до наших розборок.

Гаральд мигцем глянув на Бренду і похитав головою:

— Вона вже зробила свій вибір. Ставши на твій бік, вона образила Господа, і лише смерть очистить її від гріха.

— А Брендон? А Пенелопа? А Юнона? Їх ти теж хотів убити, бо вони були зі мною?

Гаральд лише похмуро посміхнувся.

У широко розплющених очах Александра застиг жах, а з його грудей вирвався стогін відчаю.

Я міг би сказати братові: „От бачиш! Я мушу його вбити. Якщо зараз я вмию руки, то потім буду довго змивати з них кров, що проллється з вини твого сина…“

Але я не сказав цього. Це було б схоже на самовиправдання, а я не збирався виправдуватися. Я розумів, що цей учинок важким тягарем ляже на мою совість, проте на іншій шальці терезів були життя тих, кого я любив, а також тих, кого не любив, тих, до кого був байдужий, і тих, кого зовсім не знав. Усіх їх, незалежно від моїх симпатій, єднало одне — вони були людьми і мали право на життя… Як, власне, й Гаральд. Я мав зробити вибір — і зробив його.

— На жаль, брате, — звернувся я до Александра, — я не можу виконати твого прохання. Твій син небезпечний виродок. — З цими словами я викликав Образ Джерела. — Мені його нітрохи не шкода.

Щойно з’явився Образ, ізоляційні чари зруйнувалися, але Агнцям було вже пізно тягтися за своїми Янь. Я вліпив по них потужним і дуже ефективним закляттям, що приготував спеціально для цього випадку.

Навіть не пискнувши, чудовиська розтанули в повітрі. Разом з ними зник і Гаральд, чиє обличчя в останню секунду життя виражало тупий подив. Він навіть не втиг зрозуміти, що зазнав поразки.

Я вчинив убивство — і не в приступі гніву, не в запалі боротьби, а обдумано й холоднокровно, зваживши всі „за“ та „проти“. Я анітрохи не шкодував про втраченого родича. Гаральд був надто мерзенний, дурний і жалюгідний, щоб я міг побажати йому довгих років життя. Він був безнадійний, і те, що я зробив з ним, було актом вищого милосердя.

— Гаральде! — заволав Александр. — Гаральде!… Артуре, що з моїм сином?

— Його більше немає, — втомлено відповів я. — Я розщепив його на атоми і розвіяв їх по безкрайніх просторах Всесвіту. Він ані секунди не страждав.

— Боже! — убито прошептав Александр. — Гаральд, мій син… Ти вбивця, Артуре! Я ненавиджу тебе!

Я розумів, що сперечатися зараз марно, тому мовчки зняв із брата закляття нерухомості і приготувався відбити його атаку, викликану безсилою люттю та розпачем. Добрячий удар у щелепу змусив би його тверезіше оцінити ситуацію.

Однак Александр продовжував сидіти в кріслі, не виказуючи жодних ознак аґресивності. Він лише зручніше відкинувся на спинку й заплющив очі. По його щоках котилися сльози.

— Брате, — врешті мовив він. — Ти розумієш, що відтепер між нами не може бути миру?

Я гірко всміхнувся і відповів:

— Ми й раніше не були сердешними друзями.

До мене підійшла Бренда і поклала руку на моє плече.

— Нам час повертатися, Артуре.

— Так, — сказав я. — Тут наші справи залагоджені. Тепер нас чекає шлях у нескінченність, до Джерела.

Друга моя подорож до Серединних світів не була така небезпечна, як перша. Ні мені, ні моїм супутникам — братові, сестрі й дочці — не загрожувала ані загибель, ані втрата пам’яті, ані перетворення на дитину. Проте нескінченність залишалася нескінченністю, і до неї належало ставитися з великою обережністю. Навіть мені — адептові Джерела. Навіть я не міг подолати її миттєво — доводилося йти Тунелем. Іти через пекло, щоб потім знов повернутися в людські світи — але вже по інший бік нескінченності…

Ми поступово розганялися. Картини світів навколо нас миготіли ще швидше, аніж тоді, коли Бренда витягала нас із Хаосу. Я впевнено прокладав Тунель у потрібному напрямку і без поспіху нарощував швидкість, щоб дати рідним можливість потроху призвичаїтися до такого карколомного польоту.